Testimony 337

Testimony 337

2022-06-12

My experience began back in . At that time, I was pregnant (in the th month) and worked in the local government. Our city actively helped evacuate refugees from the city of [CITY], which was one of the first to be subjected to military aggression. Mothers with children rushing away from shelling scared me extremely - I was worried about my unborn child, because the pregnancy was long-awaited. When the explosions on the outskirts of the city became audible, I took my younger sister and left to visit my friends in [CITY]. My hometown was occupied and I never returned there. Later, my sister stayed in [CITY], and I returned to [CITY], Luhansk region. I wanted to be closer to home, I kept hoping to the last that everything would end soon and I would be able to return home, where my old parents were left. years have passed in these expectations. I already settled in [CITY], started all over again: rented an apartment, bought furniture, household appliances, etc. At first, it was very difficult in a foreign city: alone, without support, with a single suitcase of things, most of which became too small due to the long pregnancy. But over the years, the city has become home for me and for the child born there. We planned to stay in [CITY]. In February , tension was felt among colleagues and acquaintances, but no one left the city or the country, everyone hoped that things would change. I remember how on the th I woke up very early (even before four in the morning) from internal excitement, and I couldn't figure out what woke me up: my heart was pounding. Lying down, I listened, but the street was quiet. Then I went to the Telegram news channel and read the most terrible news: the war had begun. I immediately wrote to my sister in [CITY], she was already awake, they could hear explosions. She stood in the kitchen in the dark, and did not understand what to do now. My manager brought me out of the stupor, she called at six in the morning and told to pack things fast, she would come to pick us up in a few hours. I quickly began to throw things into the suitcase and realized for myself that all this time I had subconsciously kept in my head the most necessary things to take with me. Because the packing was held automatically. We were unable to leave that day: : when we left the entrance, powerful explosions sounded somewhere very close. We got scared and ran back to the apartment, and the manager drove off because there was also a child in her car. I often now analyze why I made such a choice. Probably said the previous experience, where many acquaintances died on the street during explosions in their native place. We spent three weeks in [CITY] under shelling. At first, we hid in the corridor, then moved to the basement of friends, when the explosions began very close to our house. When the next "arrival" happened right under our basement, we decided to leave. It was a long way to run to the evacuation bus, it is very dangerous under fire. My sister found a former taxi driver who agreed to drive us to the meeting place for money. There we transferred to the second car and finally left the city. It was very scary to drive, explosions were heard everywhere, high-rise buildings were on fire. I tried to occupy the child's attention with conversations, so that he would not look at all the horror that was happening outside the car window. We were taken to a recreation center near the [CITY] and for the first time in a week we were able to wash our faces and take a shower. Changing clothes and sleeping in a warm bed was somehow strange and frightening, the tension did not subside. Air alarms, which were not heard in their city, were frightening. Relax the children for about two weeks, when they have already been to Western Ukraine. Then a friend sent a photo of our house, which was completely burned out. And I realized that I was again left with a suitcase of things, and the same one as years ago. I think I should throw away this suitcase, maybe it is unlucky.

Мій досвід почався ще в році. Тоді я була вагітна (на -му місяці) і працювала в місцевому органі влади. Наше місто активно допомагало вивозити біженців з [МІСТО], що одним з перших зазнало військової агресії. Мами з дітьми, що впопихах тікали від обстрілів, надзвичайно мене лякали - я переживала за свою ще ненароджену дитину, бо вагітність була довгоочікуваною. Коли вибухи на околицях міста стали чутними, я забрала молодшу сестру й виїхала до друзів у [МІСТО]. Рідне місто було окуповане і більше я туди не повернулася. Згодом сестра залишилася в [МІСТО], а я повернулася в Луганську область [МІСТО]. хотілося бути ближче до дому, до останнього зберігалася надія, що ось-ось все скінчиться і зможу повернутися додому, де залишилися старенькі батьки. В цих очікуваннях пройшло років. Я вже осіла в [МІСТО], почала все заново: винайняла квартиру, накупила меблів, побутової техніки тощо. Спочатку в чужому місті було дуже важко: одна, без підтримки, з єдиним чемоданом речей, більшість з яких стали замалі через великий строк вагітності. Та за ці роки місто стало рідним і для мене й для дитини, що там народилася. Ми планували залишатися жити в [МІСТО]. У лютому року серед колег та знайомих відчувалася напруженість, але ніхто не їхав з міста або країни, всі сподівалися що минеться. Пам'ятаю, як прокинулася дуже рано (ще до четвертої ранку) від внутрішнього хвилювання, й не могла збагнути, що мене розбудило: серце калаталося. Лежала прислухалася, та на вулиці було тихо. Потім зайшла в новинний телеграм канал і прочитала найстрашнішу новину: почалася війна. Відразу написала сестрі в [МІСТО], вона вже не спала, в них було чутно вибухи. Стояла на кухні в темряві, і не розуміла, що тепер робити. Зі ступору вивела моя керівниця, вона зателефонувала о шостій ранку й сказала швидко збирати речі, вона заїде за нами за декілька годин. Я почала швидко скидати речі до валізи і для себе зрозуміла, що весь цей час підсвідомо тримала в голові найнеобхідніше, що треба взяти з собою. Бо збори проходили на автоматі. Виїхати того дня ми так і не змогли: коли вже виходили з під'їзду, пролунали потужні вибухи десь зовсім поруч. Ми злякалися й забігли назад в квартиру, а керівниця поїхала, бо в машині теж була дитина. Зараз часто аналізую, чому зробила такий вибір. Мабуть, сказався попередній досвід, де багато знайомих загинуло на вулиці під час вибухів в рідному місці. В [МІСТО] ми пробули три тижні під обстрілами. Спочатку ховалися в глухому коридорі, потім перейшли до підвалу знайомих, коли вибухи стали зовсім поруч з нашим будинком. Коли черговий "прильот" стався прям під нашим підвалом, прийняли рішення виїзжати. До евакуаційного автобусу було далеко бігти, під обстрілами це дуже небезпечно. Сестра знайшла колишнього таксиста, що погодився за гроші підвезти нас до місця збору. Там ми пересіли до другої машини й нарешті виїхали з міста. Їхати було дуже страшно, всюди лунали вибухи, горіли багатоповерхівки. Я намагалася розмовами зайгяти увагу дитини, щоб він не дивився на весь той жах, що відбувався за вікном автівки. Нас довезли до бази відпочинку під [МІСТО] і вперше за тиждень ми змогли умитися та прийняти душ. Перевдягтися та спати в теплому ліжку було якось дивно і лячно, напруженість не спадала. Лякали повітряні тривоги, яких не чули в своєму місті. Розслабитися змогли десь за два тижні, коли були вже на Західній. Потім подруга прислала фотографію нашого будинку, що повністю вигорів. І я зрозуміла, що знову лишилася з валізою речей, причому тою самою, що й років тому. Думаю, може викинути цю валізу, може це вона нещаслива.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.