Testimony 102

Testimony 102

2022-05-31

On February , the day when everything started and the Ukrainians woke up from the explosions - I slept soundly, I have too sound sleep. I was woken up by my brother, who could not call my mother all morning. Sleepy, I began to absorb all the information about what was happening now. Gathering myself into a heap after I heard the word WAR, I began to gather things and realize that I don't know what my tomorrow will be or if it will be at all. I was definitely not ready for the fact that something like this could happen in the modern civilized world. After that, my inner patriot began to grow by the minute, watching and reading about what was happening. The first month I was a guest, the second - at home with my mother. All this time it was difficult to realize that day by day this is still happening, that this is not fiction, not a dream, not a dream. Even when I was in a kind of safety, the anxiety inside me was perceptible, especially in the evenings, when I could no longer pull myself together. I read, read and will continue to read the news every day, because I should know it, because people are dying there every day for us, because Ukrainians are dying there, because we are dying there. I want to somehow summarize everything, bring the thought to a logical end, but, frankly, I am at a loss for words. I'm just waiting for the day when I will hear about our victory, when all my relatives, godparents, acquaintances, friends will return home from hot spots, and some from other countries and we will drive these devils out of our native land.

лютого, в той день, коли все почалось і українці прокинулись від вибухів - я міцно спала, маю надто міцний сон. Мене збудив брат, який не міг додзвонитись до мами весь ранок. Сонна я почала втягувати всю інформацію про те, що відбувається нині. Зібравши себе до купи після того, як я почула слово ВІЙНА, почала збирати речі та усвідомлювати, що не знаю, яким буде моє завтра і взагалі, чи буде. Я, однозначно, не була готова до того, що в сучасному цивілізованому світі може бути щось подібне. Після цього моя внутрішня патріотка почала рости по хвилинах, дивлячись і читаючи про те, що твориться. Перший місяць я була в гостях, другий – вдома, біля мами. Весь цей час було складно усвідомлювати, що день в день це все ще відбувається, що це не вигадка, не сон, не мара. Навіть, будучи у своєрідній безпеці, тривога всередині мене була відчутна, особливо, вечорами, коли я вже не могла стягувати себе до купи. Я щодня читала, читаю і буду читати новини, бо я повинна це знати, бо там гинуть люди щодня за нас, бо там гинуть українці, бо там гинемо ми. Хочеться якось все підсумувати, довести думку до логічного кінця, але, відверто, мені бракує слів. Я просто чекаю дня, коли почую про нашу перемогу, коли всі мої родичі, куми, знайомі, друзі повернуться додому з гарячих точок, а хто з інших країн і ми виженемо цих бісів з рідної землі.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.