Testimony 1019

Testimony 1019

2022-07-06

It all started at the beginning of . We watched TV but could not imagine that this could happen to us. The news reported about the fighting in [CITY] and [CITY]. At that time, our family lived in [CITY], Donetsk region. In April , the war reached our city. Airplanes started flying and dropping bombs on my area. Then they fired heavy weapons and hit neighbouring houses. When it became unbearable to see and hear it, our family decided to leave the city for a while. My children were and years old. We went south of Ukraine, where we stayed for about three weeks, and then returned to our hometown of [CITY]. It seemed like it was over, but it wasn't. Shells and rockets continued to fall, and one of them hit our apartment building; the sounds were unbearable, and it was terrifying, especially for the children, so we decided to go down into the bomb shelter. It was very damp and dirty; many people were hiding there too. We lived in a bomb shelter for about two weeks until all communications were cut off: water, gas, and electricity. Shelling continued; shells flew over our heads. I did not let go of my children for a moment; they began to cry more often and get nervous. They lived in eternal stress and tension. In August , we couldn't stand it and moved to [CITY], Donetsk region; at that time, life in this city was already improving. We rented an apartment and found a job; the children everything seemed tohen school. Everything seemed to be fine, but in February , everything started again. We were in despair; my husband and I lost our jobs, and there was nothing to pay for the rented apartment. Everything was like a terrible dream, a terrible story repeating itself with us again, these unbearable sounds again; we did not know what would happen tomorrow. Air raid alarms sounded more and more frequently in the city, the city's outskirts began to be shelled, fewer and fewer people remained on the streets, and shops closed. Again we found ourselves in a hopeless situation. We lived in the corridor for a whole month; we practically did not go outside; there was apathy, stress, depression and disappointment. But for the children's sake, deciding what to do next was necessary. And we again decided to leave the city and move to a safer place. It turned out to be a charming city in [CITY]. We are starting all over again: we are looking for a new job, a new school for our children, and we are settling into a new home. We have been homeless for the ninth year, but I realized that home is where my family is! The main thing is that we are together!

Все почалось на початку року. Ми дивились телевізор, та не могли уявити, що таке може статися з нами. По новинах розповідали про бойові дії у [МІСТО] та [МІСТО]. На той час наша сім'я проживала у [МІСТО], Донецької області. У квітні війна дійшла і до нашого міста. Почали літати літаки та скидати на мій район бомби. Потім стріляли з важкої зброї та влучали по сусіднім домівкам. Коли вже стало нестерпно це бачити і чути, наша родина вирішила покинути місто на деякий час. Дітям було та рочки. Ми вирушили на південь України, де перебували біля трьох тижнів, та повернулися у рідне місто Горлівка. Здавалося, наче все закінчилося, але ні. Снаряди і ракети продовжували падати, один з них влучив в наш багатоквартирний будинок, звуки були нестерпні, було дуже лячно, особливо за дітей, та ми вирішили опуститися у бомбосховище. Там було дуже сиро та брудно, багато людей там ховалися теж. Біля двох тижнів ми жили у бомбосховищі, доки нам не відключили усі комунікації: воду, газ, світло. Обстріли продовжувались, над нашими головами літали снаряди. Дітей від себе не відпускала ні на мить, вони почали частіше плакати, нервувати. Жили у вічному стресі та напруженні. У серпні ми не витримали та переїхали у [МІСТО] Донецької області, на той час в цьому місті вже налагоджувалось життя. Ми орендували квартиру, знайшли роботу, діти підростали: спочатку дитячий садок, потім школа. Уявлялось, що все буде добре, але у лютому року все розпочалося знов. Ми були у розпачі, чоловік та я втратили роботу, за орендовану квартиру нічим було платити. Все було як у жахливому сні, знов повторюється з нами жахлива історія, знов ці нестерпні звуки, ми не знали що буде завтра. У місті все частіше лунали повітряні тривоги, почали обстрілювати окраїни міста, на вулиці залишалось все менше людей, магазини зачинялись. Знов ми опинились у безвихідній ситуації. Цілий місяць ми жили у коридорі, на вулицю практично не виходили, були апатія, стрес, депресія та розчарування. Але заради дітей треба було вирішувати, що робить далі. І ми знов вирішили покидати місто, та переїхати у безпечне місце. Це виявилось дуже гарне [МІСТО]. Знов ми розпочинаємо все спочатку: шукаємо нову роботу, нову школу для дітей, та налагоджуємо побут у новій оселі. Дев'ятий рік ми як безпритульні, але я зрозуміла, що дім там, де моя сім'я! Головне, що ми разом!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.