Testimony 1014

Testimony 1014

2022-07-06

We are from [CITY]; at the beginning of March, we arrived in the village of Mykolaiv region, and Russian troops entered here. To say that we were shocked is an understatement. I had a small child, shelling every day, life in a cellar, and a lack of food... phones and all the fruit we brought were stolen; I was in despair. When they ran away, they were beaten, I thought, finally, there will be silence... We were without electricity, water, and communication for weeks. They were knocked out, and a week later, the lights came back; I was happy, but then the rocket attacks began. And to this day, I go to bed and pray to God to wake up; I pray for a happy future for my child and the country... Honestly, I'm tired; my hands don't want to do anything, and I'm tense all the time... My son is already . years old, but he's afraid of every sound, especially at night. He can wake up and cry... I'm worried because we didn't get the scheduled vaccine or visit the doctors... I'm afraid to take him to the city. I answer why we did not leave: firstly, I will not leave my disabled grandmother and parents here; secondly: sometimes there is nothing to buy groceries, and you need at least some money to leave.

Ми з [МІСТО], на початку березня приїхали в село Миколаївської області, та сюди зайшли російські війська. Сказати,що ми були в шоці, нічого не сказати. У мене маленька дитина, щодня обстріли, життя в погребі, бракувало їжі... украли телефони та всі фрукти, що ми привезли, я в відчаї була. Коли вони тікали, їх вибивали, я думала ну нарешті, буде тиша... Ми тижня були без світла, води, зв'язку. Їх вибили, через тиждень дали світло, я зраділа, але потім почались ракетні удари. І по цей день я лягаю спати і молю бога прокинутися, молю про щасливе майбутнє для моєї дитини,країни... Чесно, я втомилася, руки нічого робити не хочуть, весь час напружена... Синові вже , роки, але він боїться кожного звуку, особливо вночі може прокинутися і плакати... Я хвилююсь, адже ми не зробили планову вакцину, не відвідали лікарів... Я боюсь везти його в місто. На питання, чому ми не виїхали, відповідаю: по-перше, я не залишу тут бабусю інваліда та батьків, по-друге: немає за що іноді продукти купити, а щоб виїхати потрібні хоч якісь гроші.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.