Testimony 1008

Testimony 1008

2022-07-06

War is the worst calamity of the st century. On February , , at : a.m., the enemy struck Kyiv with the first blows. No one expected that Russia would start a full-scale war against Ukraine. But it happened. Time has stopped for all Ukrainians. Each of us experiences war in our own way. Some left the country, leaving everything behind, and some remain at home. We were all scared when the first sirens sounded in my small town. They went outside late in the evening and listened. That night we couldn't sleep, it was scary, and we didn't know what would happen next. Then they fired a rocket at our town. Fortunately, no one died. Airplanes flew over our house. They fly every day. Explosions are heard not far from us. Such despair, sadness, and anger overwhelm me. For what? You stop trusting your friends (what if they are on the enemy's side?); at night, you have nightmares about the war; you can neither eat nor drink because you are sick from fear. Aggression often appears because you cannot do anything in this situation to protect your children. Constant despair, anxiety and sadness are what we live with every day, every minute... Every day I am forced to choose to stay at home with my children or go to a safer place. And fear again - to leave everything and start from scratch? Can I handle it or not? I don't know... It would rather be over. Let this damn war end! For what??? Why are we being killed? This is a question that has no answer...

Війна це найстрашніше лихо століття. лютого року о : ранку ворог наніс перші удари по Києву. Ніхто не очікував, що Росія почне повномаштабну війну проти України. Але це сталося. Час для всіх українців зупинився. Кожен з нас переживає війну по-своєму. Хтось виїхав з країни, залишивши все, а хтось залишається вдома. Коли в моєму маленькому містечку пролунали перші сирени, ми всі злякались. Вишли пізно ввечері на вулицю і прислухались. Тієї ночі ми не змогли спати, було страшно і невідомо, що буде далі. Потім випустили ракету по нашому містечку. На щастя, ніхто не загинув. Полетіли літаки над нашим домом. Літають щодня. Чутно вибухи недалеко від нас. Охоплює такий відчай, сум, злість. За що? Перестаєш довіряти знайомим (а якщо вони на боці ворога?), ночами сняться жахіття про війну, не можеш ні їсти, ні пити, бо від страху нудить. Дуже часто з'являється агресія, бо ти не можеш нічого зробити у цій ситуації, щоб захистити своїх дітей. Постійний відчай, тривожність і сум – це те, з чим ми живемо кожного дня, кожної хвилини... Кожного дня я змушена робити вибір – залишатися з дітьми вдома, або їхати у більш безпечне місце. І знову страх – все покинути і почати з нуля? Впораюсь я з цим, чи ні? Не знаю... Скоріше б це все скінчилося. Хай закінчиться ця клята війна! За що??? За що нас вбивають? Це питання, на яке немає відповіді...

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.