Testimony 994

Testimony 994

2022-07-05

There is such a wonderful place as [CITY]. For which no one has heard until the . There were many roses in it, a quiet and small town. I was born in it, and I lived there all the time. Once, on July , , war came to us. It ruined the lives of many people. Then in one day, the city became empty and broken. Everyone left their homes. I stayed then and lived almost all the time in the basement with my mother. Then I started drinking because of stress. To make it not so scary, we laughed at that time, saying that when you drink, you put on body armour. That's how we lived for a year. Then, little by little, life began to return; people returned to their homes, and humanitarian organizations rebuilt everything. I stopped drinking and went to work as a cleaner. Sometimes they still fired me, but it was no longer as scary as I was last year. The bazaar began to work; the sov bez opened, and shops began to open. The children went to school; everyone was already used to living in this state, shelling at night, and everything was fine during the day. In February of this year, the horror returned; the city was no longer there, everything that was rebuilt had been destroyed again, and there was nothing left; absolutely, it was almost a desert, and my house was also gone. Not many of us are left; almost all of my friends have died, and we bury someone every day. We have nowhere to go, so we live in the basement. My mother is already dead; she does not see this horror. I don't have a job again, and I'm afraid I'll start drinking again. I understand with my brain, but it's already pulling. Because it is impossible to live like this, to look at the horrors with sober eyes. Shells almost constantly fall like rain; going outside is impossible. When it is quiet, volunteers come to us and bring us food and water. There were days when we didn't eat, and without water, we passed out. When they bring us food, we light a fire on the doorstep and prepare food; when there is no way to go out, we gnaw on what can be gnawed dried meat. Sometimes sour porridge was eaten, then everyone felt very bad. I don't know how much longer we can take it. Every day I wake up with the hope that the war is already over, and every day I am disappointed because there is no end in sight, and it is only getting worse. When volunteers come to us, they offer to take us out, but where will I go? I can't even imagine myself in another city. I don't know where it is better, whether in silence in a foreign land or hell, but in my hometown. We have a generator; we charge our phones. But it may someday run out of volunteer resources, and then we will ultimately be without food, water, and gasoline for the generator. Maybe it is necessary to move somewhere to live, not to disturb anyone. It is challenging to decide whether to leave or stay.

Є таке чудове місце, як [МІСТО]. За котре ніхто не чув, до го року. В ньому було багато троянди, тихе і маленьке місто. Я в ньому народилася, і постійно жила. Одного разу, липня го до нас прийшла війна. Зруйнувала життя багатьом людям. Тоді за один день місто стало пусте, і розбите. Уїхали всі, покинули свої домівки. Я тоді залишилася, жила майже весь час у підвалі, з мамою. Я тоді від стрессу, почала пиячити. Щоб було не так страшно, в нас тоді сміялися, казали коли вип'єш, що бронежелет одягнув. Так ми прожили рік. Потім потрохи життя почало повертатися, люди поверталися в свої будинки, гуманітарні організації відбудовували все. Я кинула пити, та пішла процювати прибиральницею. Деколи все ж обстрілювали, але вже не було так страшно, я в минулому році. Почав працювати базар, відкрився совбез, почали відкриватися магазини. Діти ходили до школи, вже звикли всі жити у такому стані, вночі обстріли, в день все добре. В лютому цього року, жах повернувся, міста більше немає, все що відбудували, знову зруйнованно, більше нема нічого, зовсім, вже майже пустеля, мого будинку також немає. Нас залишилося зовсім не багато, мої знайомі майже всі загинули, кожного дня, когось ховаємо. Їхати нікуди, тому живемо у подвалі. Мама моя вже померла, не бачить цього жаху. В мене знову немає роботи, і я боюся, що знову почну пиячити. Я мозком розумію, але вже тягне. Тому що неможливо так жити, дивитися тверезими очима, на жахи. Снаряди падають як дощ, майже постійно, неможливо вийти на вулицю. Коли буває трішки тихо, до нас приїздять волонтери, і привозять нам їжу, та воду. Були такі дні, що ми зовсім не їли, і без води втрачали свідомість. Коли нам привезуть їжу, ми на порозі палимо вогонь, і готуємо їжу, коли немає змоги вийти, то гриземо те що можна гризти сухом'ятку. Буває і прокислу кашу їли, потім всім було дуже погано. Я не знаю, скільки ми це ще витримаємо. Кожного дня прокидаюся, з надією, що вже закінчилася війна, і кожного дня розчаровуюсь , тому що не видно ні кінця ні края, і стає тільки гірше. Коли до нас приїздять волонтери, то вони пропонують вивезти нас, але куди я поїду. Я навіть не уявляю себе в іншому місті. Не знаю де і краще, чи в тиші на чужині, чи в пеклі, але в рідному місті. У нас є генератор, ми заряджаємо телефони. Але це може колись закінчитися, ресурси волонтерів, і тоді ми повністю залишимося без їжі, води, та бензину, для генератора. Може і потрібно, десь уїхати, щоб жити, не заважати нікому. Дуже важко прийняти рішення, уїхати чи залишитися.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.