Testimony 959

Testimony 959

2022-07-04

On February , I woke up from the explosions, I did not believe until the last that the war had started, although my most intelligent son constantly warned me, and I did not believe him and thought that how can we fight with our brotherly people? When I woke up, I was immediately overcome with fear and panic, but after analyzing the situation, I realized that I needed to remain calm; I immediately went to my place of work to buy groceries and create a minimum food supply. And I went, regardless of the explosions and the danger, because I understood that I needed to provide my family with supplies, irrespective of the threat. Despite my emotions, I managed everything and brought home groceries and essential items. Every day I struggled with those emotions that pounced on me like a predator on its prey, I felt terrible that the horde was killing our people and destroying our cities, but I understood that I had to live for my family and myself. Every time sat in the basement during the air raid; I nervously read the news, how are our defenders, our Kyiv, our [CITY] and our Ukraine. Despite the shots and aerial bombs that killed civilians, women, and children, I never for a second doubted our victory. I had no doubts then, and I don't have them now. The sun will rise over our peaceful and strong Ukraine; it's only a matter of time and, unfortunately, human losses. That's why we believe in the Armed Forces, the president and Ukraine! Glory to Ukraine!

лютого я прокинулась від вибухів, я до останнього не вірила, що почалася війна, хоча мій найрозумніший син постійно попереджав мене, а я йому не вірила, і вважала, що як ми можемо воювати з братським народом. Прокинувшись, мене одразу охопив страх та паніка, але проаналізувавши ситуацію, я зрозуміла, що потрібно зберігати спокій, одразу я поїхала до себе на роботу, щоб купити продуктів та створити мінімальний запас їжі. І я поїхала, не зважаючи на вибухи та небезпеку, бо я розуміла, що мені потрібно забезпечити свою родину запасами, не дивлячись не небезпеку. Незважаючи на емоції, я впоралася з усім, і принесла додому продукти та предмети першої необхідності. Кожен день я боролося з тими емоціями, які накинулись на мене, мов хижак на свою жертву, мені було погано від того, що орда вбиває наших людей, руйнує наші міста, але я розуміла, що я маю жити для родини та для себе. Кожного разу, сидячи у підвалі під час повітряної тривоги, я нервово читала новини, як там наші захисники, наш Київ, наш [МІСТО] та наша Україна. Не зважаючи на постріли та авіабомби, які вбивали мирних людей, жінок, дітей, я ні на секунду не сумнівалася у нашій перемозі. Я не мала сумнівів тоді, і не маю їх зараз. Сонце обов'язково зійде над нашою мирною та сильною Україною, це лише питання часу, та на жаль, людських втрат. Тому віримо в ЗСУ, президента та Україну! Слава Україні!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.