Testimony 950

Testimony 950

2022-07-04

When the morning of February came, my husband was not home; he was in [CITY] on business. I was woken up by his call at in the morning... it was terrible to hear that... the war had started. We started collecting things, documents... the children, I tried to calm them down, but they heard explosions... there was fear and nervousness; the whole body was throbbing. Having calmed down, we still finished packing, but my husband could not leave [CITY] in any way; there were terrible traffic jams... We did not know how long it could take. My children and I began to arrange the tomb. Cardboard from boxes, blankets, pillows, food, all the collected things, documents was carried there... during explosions and when enemy equipment passed (there was a terrible noise). We hid in the crypt. It was terrifying. I prayed to God that the man would reach our city safely. He arrived only in the evening. We put the children to bed without turning on the light, reassuring them that everything would be fine. The night was terrible, there were almost no explosions, but the nervous tension did not subside. It was terrifying. The morning came, and we decided to leave the city for western Ukraine. The road was challenging... on the way, we had to see corpses of people and burned equipment, burned civilian cars, roadblocks, and mad rushes of vehicles also fleeing the war. We got to our friends in Western Ukraine almost hours later. It was quiet there, but the anxiety still didn't disappear. The first weeks were the most difficult, there were no sounds of gunshots or explosions, but constant alarm signals did not allow us to forget about the war. My mother and sister remained in our city; they refused to leave. It was terrifying for them... constantly on the phone, they called every hour, and if one of them didn't pick up the phone, there was panic. Some time passed with them, there was a shortage of products, and the Russian Federation captured our city, but we were powerless to help. They almost did not work so that they could send something from food. In stores, there were terrible lines for products, and there were explosions. After two months, our city was liberated, and little by little, products, hygiene products, etc., began to appear, but by a large margin. But everything gradually normalized. And now, our family has been in the Khmelnytskyi region for four months. We all want to go home, but our area still hears explosions. We believe in the Armed Forces and the VICTORY OF UKRAINE! GLORY TO UKRAINE!

Коли настав ранок лютого, мого чоловіка не було вдома, він був по справах в [МІСТО]. Мене розбудив його дзвінок о ранку... цє було жахливо почути таке... почалась війна. Ми почали збирати речі, документи... дітей, я намагалась заспокоїти, але вони чули вибухи... був страх, знервованість, все тіло колотило. Заспокоївшись, ми все ж таки дозбирали речі , а чоловік не міг ніяк виїхати з [МІСТО], були жахливі пробки.. Ми не знали, на скільки це може затягнутися. Я з дітьми почали облаштовувати погріб. Позносили туди картон від ящиків, ковдри, подушки, їжу, всі речі що зібрали, документи.... під час вибухів і коли проходила ворожа техніка (був страшенний гул). Ми ховалися в погріб. Було дуже страшно. Я молила Бога, щоб чоловік безпечно дістався нашого міста. Він приїхав тільки надвечір. Не включаючи світла, ми поклали дітей спати, заспокоючи, що все буде добре. Ніч була страшною, вибухів майже не було, але нервове напруження не спадало. Було дуже страшно. Настав ранок і ми вирішили виїхати з міста на західну Україну. Дорога була дуже важкою... на своєму шляху прийшлось бачити і трупи людей і спалену техніку, спалені цивільні автомобілі, блокпости, і шалені тянучки з машин, які також тікали від війни. До знайомих на Західній Україні ми потрапили майже через годин. Там було тихо, але занепокоєння все рівно не зникло. Перші тижні були найважчим, звуки пострілів і вибухів не було, але постійні сигнали тривоги не давали забути про війну. В нашому місті залишилася моя мама і сестра, вони відмовилися виїзжати. Було дуже страшно за них... постійно на телефоні, зідзвонювались кожну годину і якщо хтось з них не брав слухавку була паніка. Минув деякий час у них, з'явився дефіцит продуктів, наше місто було в полоні рф, але ми були безсилі чимось допомогти. Майже не працювали, щоб можна було щось відправити з їжі. В магазинах були страшні черги за продуктами і лунали вибухи. Через місяці наше місто звільнили і потрохи почали з'являтися продукти, засоби гігієни тощо, але з великою націнкою. Але все поступово нормалізувалося. І ось вже чотири місяці наша родина перебуває в Хмельницькій обл. Всі ми дуже хочемо додому, але в нашому районі все ще чутно вибухи. Ми віримо в ЗСУ І ПЕРЕМОГУ УКРАЇНИ! СЛАВА УКРАЇНІ!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.