Testimony 918

Testimony 918

2022-07-04

The life of my little family was beginning: it had been almost a year since my husband and I got married. He finally returned home from abroad, where he was employed, and found an exciting job (he is a scientist). My son was four months old, and we rented an apartment that looked out on the sea. Every morning we would wake up at :, drink coffee, have breakfast and watch the ships enter the port. Then one morning, we woke up to explosions - one after another. February , : am. It's still dark outside. My heart jumped out of my chest from fear. My child beside me slept so soundly that she didn't even wake up. My husband reassured me, saying that it was a dream. And in my head was only: "Has the war started? Were the Americans right?" Somehow we fell asleep. As usual, we woke up at :; I made coffee. When a friend writes to me: we are packing and leaving. -Where? - I ask. And she told me: read the news, the war has started. It was like a blow on the head... I went with my child to my parents. Constant anxiety. The news is disappointing. Frequent air alert signals. They don't turn on the lights on the street at night. I waited with horror for the night to come. I saw on my phone - an air alarm in the area - I start to shake. I hear buzzing outside the window - an enemy plane is flying. I hold my child closer, prepare to cover him with my body and pray incessantly until the plane flies by. "Thank you, God, that the bomb was not dropped, that we are alive." And then, one day, an acquaintance on the street says: tanks are already approaching the city. Horror gripped my whole body; I hastily ran home with the stroller. The travel bag is already at the door. They captured us quietly. They did not shoot. Since then, everything has been different. We are under occupation. My child and I live with my parents in a nearby town. My husband lost his job and stayed with his mother. He is looking for at least some part-time work, but it's all in vain. We can no longer live together - no funds to rent an apartment. My husband comes to us once a week. Since March, I have stopped receiving payments for the child ( hryvnias/month), and I cannot do anything. There is a shortage of everything; prices are sky-high. And what a terrible quality of products and medicine on the shelves! Once a month, we stand in lines for humanitarian aid - diapers and two cans of baby food - this is what the volunteers secretly transported through dozens of enemy checkpoints, and are trying to distribute to all those in need. It is scary to leave the house with a phone - and if they pick it up, they will see something Ukrainian there... What will happen then... It is scary that they will come to our house. It's scary that my husband wears his camouflage uniform to work, and could be shot. It is terrible that the man will be detained at the checkpoints when he comes to see us. It's scary to "look at them the wrong way." It's scary, but what will happen next? And then everything gets worse. They were not called here. Why are they here? They kill, and they "liberate" us from normal life. Why should I go and seek a better life? This is my home! My Ukraine! Ukrainian is lighter. Ukrainian is tastier. Ukrainian is more native. We are waiting for our boys! Glory to Ukraine!

Життя моєї маленької родини тільки починалося: вже майже рік, як ми з чоловіком одружилися. Він остаточно повернувся додому із-за кордону, де був на заробітках, знайшов цікаву роботу (він науковець). Синочку місяці, ми знімали квартиру, вікна якої виходили на самісіньке море. Кожного ранку ми прокидалися о :, пили каву, снідали і дивилися, як кораблі заходять до порту. І от, одного ранку, ми прокинулися від вибухів - один, потім інший. лютого, : ранку, на вулиці ще темно. Серце вистрибувало з грудей від страху. Дитина поряд так міцно спала, що навіть не прокинулася. Мій чоловік мене заспокоював, казав, що це грsм. А в мене в голові було лише : "невже почалася війна? Невже американці були праві?" Якось та й заснули. Як завжди, о : прокинулися, я поставила каву. Коли подруга пише мені: ми збираємо речі і їдемо. – Куди? – питаю. А вона мені: – Почитай новини, почалася війна. Наче обухом по голові... Я з дитиною приїхала до моїх батьків. Постійна тривога. Новини невтішні. Часті сигнали повітряної тривоги. Вночі на вулиці не вмикають світло. Я з жахом чекала настання ночі. Бачу в телефоні "повітряна тривога по області" –- мене починає трусити. Чую, за вікном гуде – летить ворожий літак. Притискаю дитину ближче, готуюся його прикривати своїм тілом, і молюся. Невпинно. Доки не пролетить літак. "Дякую, Боже, що не скинули бомбу, що ми живі". А потім, одного дня, знайомий на вулиці каже: по підвалах, танки вже на подступах міста. Жах охопив все тіло, похапцем біжу з коляскою додому. Тривожна валізка вже біля дверей. Вони захопили нас тихо. Не стріляли. З тих пір, все інакше. Ми в окупації. Я з дитиною живу у моїх батьків у сусідньому містечку. Мій чоловік втратив роботу та залишився жити у своєї матері. Шукає хоч якісь підробітки, але все марно. Ми більше не можемо жити разом – немає коштів на оренду квартири. Чоловік приїздить до нас раз на тиждень. З березня мені перестали надходити виплати на дитину ( грн/міс.), і я нічого не можу вдіяти. Дефіцит всього, ціни космічно високі. А якої жахливої якості продукти та хімія, які є на прилавках! Раз на місяць стоїмо в чергах за гуманітарною допомогою – памперсів та баночки дитячого харчування – це те, що волонтери, ховаючи, перевезли через десятки ворожих блокпостів, та намагаються розділити на всіх нуждених. Страшно виходити з дому з телефоном – а якщо вони відберуть, та побачать там щось українське... Що тоді буде... Страшно, що прийдуть до нас додому. Страшно, що батько охоронець вдягне на роботу свою камуфляжну уніформу, та його застрелять. Страшно, що чоловіка затримають на блокпосту, коли він до нас їде. Страшно "не так на них глянути". Страшно, а що ж буде далі. А далі все гірше. Їх сюди не кликали. Навіщо вони тут? Вони вбивають, вони "звільняють " нас від нормального життя. Чому я маю їхати та шукати ліпшого життя? Це мій дім! Моя Україна! Українське світліше. Українське смачніше. Українське рідніше. Чекаємо на Наших хлопців! Слава Україні!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.