Testimony 889

Testimony 889

2022-07-04

Good afternoon; it is tough to remember the first day of the war when I got up in the morning, made coffee, prepared breakfast for my children so that they would eat and get ready for school, and went to work. The children were still sleeping at that time; I consulted in the kitchen; it was very early; I opened the window to ventilate the kitchen, we lived on the second floor, and I heard a rustling, at first I did not understand, then an explosion rang out, followed by more and more, I could see through the window, as rockets fly over the house, saw smoke. The first seconds of stupor, then such panic is terrifying; you don't understand what to do or where to run. After that day, they began to equip the bomb shelter and carry food and water. Every siren, we run there with our children; it is in the neighbouring house, and it is terrifying at night; they sleep dressed to gather faster. We thought that everything would end, but everything got worse and worse; there was no strength left; we also worried about our relatives who were in Kyiv; it was challenging and scary for them there. I decided to leave the city; the last straw was that the school next to us was blown up. That night, the children were so scared when the explosion happened, the house shook, the children fell out of bed from fear, started screaming a lot, and saved the house in front of us because the school was - meters from us, the whole street was in ruins. We moved to another region, but it was costly to pay for housing; all funds went to housing, and there was very little left for food. Applying for assistance was impossible; there were long queues at the National Medical Center. But later, everything was arranged, and volunteers helped us; I thank them very much for that. But all the difficulties are not a problem; the main thing is that the children slept peacefully and did not run under fire into the bomb shelter, and for me, this is the most important thing. Of course, now it is complicated; first of all, help is given to those with many children, there is no work, and they ask to pay a lot for housing, and therefore it is scary that we will have to go back; we are terrified of this. I hope all this horror will end soon, the war will end, and there will be no need for our people's and children's deaths. Children must live - they are our future.

Доброго дня, дуже тяжко згадувати перший день війни, коли встала ранком, зробила каву, готувала сніданок для своїх дітей, щоб вони поїли та зібрались до школи, а я поїхала на роботу. Діти в цей час ще спали, я поралась на кухні, було дуже рано, відкрила вікно провітрити на кухні, ми жили на другому поверху, і почула шелест, спершу не зрозуміла, потім пролунав вибух, за ним ще і ще, в вікно було видно, як ракети летять над будинком, бачила дим. Перші секунди ступор, потім така паніка – це дуже страшно, не розумієш, що робити, куди бигти. Після цього дня почали облаштовувати бомбосховище, носити туди речі, їжу, воду. Кожну сирену бігли з дітьми туди, воно в сусідньому будинку, вночі особливо страшно, спали одягнені, щоб швидше зібратися. Думали, що все скінчиться, але все гірше і гірше ставало, вже не було сил, також переймалися за родичів, які були в Києві, їм там було дуже тяжко і страшно. Я вирішила виїжджати з міста, останьою краплею стало те, що підірвали школу поруч з нами. Цієї ночи діти злякались так сильно, коли стався вибух, дім затрясло, діти від страху впали з ліжок, почали дуже кричати, врятував будинок перед нами, бо школа знаходилась метрів - від нас, вся вулиця була в уламках. Ми виїхали в іншу область, але житло оплачувати було дуже дорого, всі кошти йшли на житло, на їжу залишалось дуже мало. Допомогу оформити не вдавалось, були великі черги в ЦНАП. Але згодом все оформили, нам допомагали волонтери, дуже їм за це дякую. Але всі труднощі – це не біда, головне діти спали спокійно, не бігали під обстрілами в бомбосховище, а для мене, це головне. Звичайно, зараз дуже тяжко, допомога в першу чергу надається багатодітним, роботи нема, а за житло просять платити дуже багато, і тому страшно, що прийдеться вертатися назад, дуже цього боїмось. Сподіваюсь, що весь цей жах скоро скінчиться, закінчиться війна і не потрібні смерті наших людей, дітей. Діти повинні жити – вони наше майбутнє.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.