Testimony 840

Testimony 840

2022-07-04

Good afternoon. My name is [NAME]. On February , trouble came to us. The war began. My husband and two children did not understand what had happened at first. Then my mother called and said that there was a war. Out off stress and emotions, we started to collect things, and we all decided to go to the country together. My husband, now deceased, was seriously ill with cancer. We arrived at the dacha; the horror began; sirens and explosions began. At first, they decided to run to the cellar, but when they realized it was dangerous there, they began to think again about what to do next. The children are in despair, fear, and crying, and my husband feels completely sick. At that time, we decided to go to Kyiv. It had rained, and the road was washed out so that the car might get stuck; I went on foot, and my husband and children took a detour by car. When the phone rang, I heard, "Go back; we're stuck." I'm running back; I'm lost; explosions are under my feet, I'm afraid. Exhausted, I realize I'm lost; I call my husband and say I don't know where. The explosions intensified; the siren and such fear and horror did not stop. The man says that they were helped and they left. Thank God. What to do next? Where am I? I stopped crying until people came and told me where to go. At that moment, I thought that everything was over. Thank God we found eachother. At that moment, I thought that almost a year had passed. Tears, joy, but the explosions are even more significant. Having gone to the city, we look, and the people have not yet understood that the war has begun. Public transport runs, and people walk calmly. It's terrible. Now there is no husband; he died on June , and I was left alone with two children. Constantly in fear, sirens are sounding, constant shelling. Health is on the edge.

Добрий день.Моє ім'я [ІМ'Я]. лютого, до нас прийшла біда. Почалася війна. Я, чоловік, двоє діток спочатку не зрозуміли,що трапилося. Потім подзвонила мама і сказала, що війна. В стресі, емоціях почали збирати речі, і вирішили всі разом їхати на дачу. Мій чоловік, нині уже покійний, тяжко хворів, онкологія. Приїхали на дачу, почалося жахіття, почалися сирени та вибухи. Спочатку вирішили бігти в погреб, але зрозумівши, що там небезпечно, почали знову міркувати, що далі робити. Діти в розпачі, страху, плачуть, чоловіку стало зовсім погано. В цей час вирішили їхати до Києва. Пройшов дощ, дорога була розмита, тому, щоб не застрягла машина, я пішла пішки, а чоловік з дітьми поїхав в об'їзд на машині. Коли задзвонив телефон, почула, "Йди назад, ми застрягли". Біжу назад, заблукала, під ногами вибухи, бере сильний страх. Вибившись з сил, розумію, що я заблудилася, дзвоню чоловіку і кажу, що я не знаю, де. Вибухи стали сильніші, сирена не замовкає, такий страх, жах. Чоловік каже, що їм допомогли і вони виїхали. Слава богу. Що робити далі? Де я? Стала і плачу, аж йшли люди і підказали, куди мені йти. На той момент я думала, що все, кінець. Дякувати богу, ми зустрілися. На той момент я думала, що пройшов майже рік. Сльози, радість, але вибухи ще більші. Виїхавши в місто, дивимося, а люди ще не зрозуміли, що почалася війна. Їздить громадський транспорт, ходять спокійно люди. Це жах. Зараз чоловіка нема, помер червня, залишилася сама з двома дітьми. Постійно в страху, сирени лунають, постійні обстріли. Здоров'я на межі.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.