Testimony 826

Testimony 826

2022-07-04

We are experiencing the war for the second time; the first time was in . We left [CITY]. It's hard, and we started all over again. We have two children, and we were happy with life, and then war again came to our family, our city, where we lived happily for eight years. We didn't believe it; now it seems like it's all a bad dream. Tears constantly. In the soul and heart, there is hatred for all those involved in the war, for those who called them and brought them to the country, for those carrying out this horror, this invasion, this war. There is no strength to live; there is only hope and faith, faith in victory. Start from ; when you have nothing - there will be no more strength and desire. We really want to go home to our Ukrainian city. There is only faith, which nevertheless gives power, and there are children who you look at and understand what is needed... But I see home in my dreams every night. Every morning I wake up and realize again that we are not at home... it is terrifying to even think about the fact that everything will remain like that. You don't want to make new acquaintances and communicate with new people because people don't understand you... it's as if life hasn't changed for them, unlike ours... You still feel like you're in a foreign country because every moment, your soul yearns to go home, to your native land edge, to dreams and plans. It is emotionally challenging; it is impossible to watch photos of life before the war at all ... moral exhaustion. The dream is only about how you pack your bag and come back. News, you can't let go of the phone, / in the news... In general, pain, unbearable pain, hatred for life. The war changed people's attitudes to life. Although we didn't regret it, we were delighted, with plans, a job, a good school, dreams... the strength to live... what will happen next now... the future... we don't know because we live one day at a time.

Війну переживаємо вдруге, вперше це було у році. Ми виїхали з [МІСТО]. Тяжко, але почали все спочатку. В нас двоє дітей, ми раділи життю і ось знову прийшла в нашу сім'ю, наше місто, в якому ми щасливо жили років, війна. Ми не вірили в це, зараз начебто це все страшний сон. Сльози постійно. У душі і серці ненависть до всіх, хто причетний до війни, до тих, хто їх покликав та привів до країни, до тих, хто випровдовую це жахіття, це вторгнення, цю війну. Сил жити немає, тільки надія є і віра, віра в перемогу. Почати спочатку з , коли ти з нічим – не буде вже сил та і бажання. Дуже хочемо додому, в наше українське місто. Є тільки віра, яка все ж дає сили і є діти, на яких дивишся і розумієш, що треба... Але дім уві сні бачу кожну ніч. Кожен ранок прокидаюсь і знову розумію, що ми не вдома... дуже страшно навіть думати про те, що все так і залишиться. Не хочеться ніяк заводити нові знайомства та спілкуватися з новими людьми, бо люди тебе не розуміють... в них життя начебто і не змінилось, на відміну від нашого... Всеодно відчуваєш себе на чужині, бо кожної миті душа рветься додому, до рідного краю, до мрій та планів. Емоційно важко, фото життя до війна взагалі неможливо дивитись ...моральне виснаження. Мрія лише про те, як збираєш сумку та повертаєшся. Новини, телефон з рук не відпускаєш, / в новинах... Взагалі-то біль, нестерпний біль, ненависть на все життя. Війна змінила людей, ставлення до життя. Хоча ми і не жалілись, ми справді були щасливі, з планами, з роботою, гарною школою, мріями... силами жити... що буде далі тепер... майбутнє... не знаємо, бо живемо одним днем.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.