Testimony 810

Testimony 810

2022-07-03

When acquaintances called me on the morning of February , , and said only one thing: "Collect the documents," I asked in confusion: "What happened" the answer was only one: "Go outside." My documents were collected in a week, I don't know why, but I had a feeling that maybe something bad was going to happen. When we went out in the afternoon, it was something scary, long queues at shops, pharmacies, ATMs, and queues of cars leaving the city. Until the last minute, I did not want to believe it was true. But I realized it was true when I heard the first explosions at one o'clock in the afternoon. I almost lost consciousness, and my temperature rose. It was shock and horror. And then everything was like in a fog. Anxiety - basement, basement - anxiety. The other day the news, there were many tears when we saw how our cities are being destroyed. The worst thing is when there are children. I have a daughter, four years old. This is the main thing, who needs to be saved? A lot of information had to be conveyed to the child, why we were in the basement, why we were sleeping almost clothed, and what kind of explosions these were. After ten days of such hell, we moved to a village in our region, but there were no battles. I rented an apartment, and my daughter and I returned to life a little. But when the years were kicked out of our region, they started to beat the border villages; our village is one of them. And the hell started again, night explosions, shelling, etc. We are now back in the city again; it is safer for now. But the siren still makes my blood run cold; we often hide in the corridor when the sirens sound. Let no one ever know what war is and how terrible it is. And to our beloved country, a peaceful sky and victory for us

Коли мені .. вранці зателефонували знайомі і сказали лише одне: "Збирай документи", а я в нерозумінні запитала: "Що трапилось", відповідь була лише одна: "Вийди на вулицю". Мої документи були зібрані за тиждень, не знаю чому, але я відчувала, що, можливо, щось станеться погане. Коли вдень ми вийшли на вулицю, це було щось страшне, великі черги в магазини, в аптеки, до банкоматів, черги авто на виїзд з міста. До останньої хвилини я не хотіла вірити, що це правда. Але коли о першій годині дня я почула перші вибухи, я зрозуміла, що це правда. Я майже втратила свідомість, в мене піднялась температура. Це був шок і жах. А далі все було як в тумані. Тривога – підвал, підвал - тривога. Днями новини, багато сліз, коли бачиш, як знищують наші міста. Саме страшне, це коли є діти, в мене донька, роки. Це головне, кого потрібно врятувати. Дитині потрібно було донести багато інформації, чому ми в підвалі, чому ми спимо майже одягнені, що це за вибухи. Через днів такого пекла ми переїхали в село, воно знаходиться в нашій області, але там не було боїв. Винаймала житло, ми з донькою трішки повернулись до життя. Але коли років вибили з нашої області, вони почали бити по прикордонним селам, наше село одне з таких. І знову розпочався пекло, нічні вибухи, обстріли і т.д. Наразі ми знову повернулись до міста, поки що це безпечніше. Але від сирени досі холодне кров в жилах, частіше при сиренах ми ховаємося в коридорі. Хай ніхто і ніколи не дізнається, що таке війна і наскільки це страшно. А нашій любій країні мирного неба і перемога за нами

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.