Testimony 772

Testimony 772

2022-07-03

[CITY] was occupied on March , . Since then, there has been no peace in the city. Constant fear intensified in the hearts of people and children in the city, and almost half of the city was evacuated. For the first few months, people gathered for rallies and were not afraid that the occupiers had weapons. Over time everything calmed down, and people began to get used to their situation. I was really starting to get upset. I go out into the city and watch as pensioners and mothers with children stand in lines to receive humanitarian aid from the Russian Federation and to receive passports. There is simply nothing left for people; there is no help from the state, and the green corridor is not allowed. Supermarkets and pharmacies with Crimean goods and medicines were opened in the city. Citizens have begun to turn against Ukraine, Russian news is shown on television channels, and people are hypnotized into thinking that Ukraine is attacking us. People began to get used to the situation, and many were already convinced that the city was surrendered even in the early days of the war. I am a single mother with two children, but my financial situation did not allow me to leave the city. In the first months, I ran around the city with my mother every day in search of food and medicine, even when they were under fire. The children were left alone at home every day from : a.m. to : p.m. Rockets were constantly flying over the city and, explosions were heard, a lot of shrapnel flew into our yard, some weighing about kilograms. When children hear explosions, they hide under the bed or climb into the bathroom. The occupiers walk and drive around the city as if they were at home, checking documents, visiting apartments and scaring children. Children are afraid to go outside. Since February, my children don't even go out on the balcony. They are afraid that something will fly again. Emotional tension increases every day, and apathy toward everything happening in the city begins. My assumption is that soon everyone will get used to the fact that [CITY] will no longer be Ukraine. Pensioners have stopped receiving pensions, and they have no way to buy products, and they have no choice but to go and accept help from the Russian Federation, and in order to receive help, they require their passports, rewrite all the data and issue vouchers for humanitarian aid and force them to issue a Russian passport. They turned off all mobile communications and started selling Russian SIM cards only with passport data, and then they were going to use these data to hold a referendum in the city, so they forced us to accept their conditions. Now the city is very uneasy, our armed forces are approaching the outskirts of the city, and the occupiers are beginning to fear and oppress the population even more. Inspections and shelling inside the city intensified, and people again began to spend the night in basements and bomb shelters. Only a month ago, my children began to climb up from the basement. They slept, ate and played there. Now they started preparing the basement again. It's very hard. I don't know how all this birth in the country will further affect my children and me. Constant headaches from malnutrition and emotional stress had a great impact on my body. I lost a lot of weight and now weigh kg. God grant that this will end quickly. I really want to see how my children will grow up.

[МІСТО] потрапив в окупацію .. р. Відтоді в місті немає спокою нікому. Постійний страх посилився в серцях людей і дітей у місті, майже пів міста виїхало. Перші місяці люди збиралися на мітинги і їх не лякало, що окупанти зі зброєю, згодом усе вщухло, люди почали звикати до свого становища. Мене дуже почало це засмучувати. Я виходжу в місто і дивлюся, як пенсіонери і мами з дітьми стоять у чергах на отримання гуманітарної допомоги від РФ і отримання паспорта. Людям просто нічого більше не залишається, допомоги від держави немає, зелений коридор не пропускають. У місті повідкривали супермаркети й аптеки з Кримськими товарами та ліками. Почалося настроювання городян проти України, по телевізійних каналах показують російські новини і гіпнотизують людей на те, що це Україна нападає на нас. Люди почали звикати до становища і багато хто вже впевнений, що місто здали ще в перші дні війни. Я самотня мама з двома дітьми, виїхати з міста у мене не вийшло, мені не дозволило матеріальне становище. У перші місяці я з мамою кожен день бігала містом у пошуках продуктів і ліків, навіть коли були обстріли. Діти щодня залишалися самі вдома з : до :. Над містом постійно літають ракети і чути вибухи, до нас на подвір'я прилетіло багато осколків, деякі важать близько -х кілограмів. Діти, коли чують вибухи, ховаються під ліжко або залазять у ванну. По місту окупанти ходять і їздять як у себе вдома, перевіряють документи, ходять по квартирах і лякають дітей. Діти бояться виходити на вулицю, з лютого місяця мої діти не виходять навіть на балкон, бояться що знову щось прилетить. Емоційне напруження наростає щодня, починається апатія до всього, що відбувається в місті. Моє припущення, що скоро всі звикнуть до того, що [МІСТО] уже не буде Україною. Пенсіонери перестали отримувати пенсію і у них немає можливості купувати продукти, і їм нічого більше не залишається, як іти і приймати допомогу від РФ, а щоб отримати допомогу, вимагають їхні паспорти, переписують всі дані і видають талончики на гуманітарну допомогу і змушують оформляти паспорт РФ. Відключили весь мобільний зв'язок і почали продавати російські сім карти тільки під дані паспорта, а потім збираються з цими даними провести в місті референдум, так вони змушують нас прийняти їхні умови. Зараз у місті срановится дуже неспокійно, наше ЗСУ підходить до околиці міста і окупанти починають бояться і ще більше пригнічують населення. Посилилися перевірки та обстріли всередині міста, люди знову почали ночувати в підвалах і бомбосховищах. Мої діти тільки місяць як почали підніматися наверх із підвалу, вони там спали, їли та гралися. Тепер почали знову готувати собі підвал. Дуже тяжко, я не знаю, як усе це становище в країні далі вплине на мене і моїх дітей. Постійні головні болі від недоїдання і емоційного напруження дуже позначилися на моєму організмі. Я дуже втратила у вазі і зараз важу кг. Дай бог, щоб це все швидше закінчилося, я дуже хочу побачити, як виростуть мої діти.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.