Testimony 768

Testimony 768

2022-07-03

I woke up on the morning of February , , and noticed that my youngest eight-year-old daughter was not watching cartoons on TV, as usual, but the news. She whispered to me: "Mom, the war has started. Russia has attacked us." I said that this was not news and had been happening since . But after listening to the news presenter's words, I realized what I had been afraid of for eight years had happened. The war has started, and Russian troops are already km from my house. The first feelings are panic, helplessness, and overwhelming, animalistic fear. The realization is that you can die just at this moment but can't do anything. My life no longer belonged to me. Then it was only worse. Russian helicopters flew low above my house. We heard terrible sounds that my brain refused to perceive. Bombing!!! The ground was shaking, and the badly fixed glass in the windows was banging. We were sitting in the basement and, hugging each other tightly, remembered our prayers. Later on the Internet, I learned that the bombs did not fall on our village, but the fear still did not recede. By the evening we were already occupied. Departure is not possible. Then there were monotonous days full of fear and helplessness. My brain produces vivid images - bombed-out shops, a burnt-out car with fellow villagers, Russian soldiers on the street with weapons and endless columns of enemy military equipment. Bread became a rarity. We ate what remained in the surviving stores at exorbitant prices. In those days, prayer was barely comforting. Long sleepless nights, a prepared, yet so unreliable basement, silent children. The sense of hopelessness was not even inside but outside, everywhere. I decided to act when the rumour spread that I could go to the controlled territory. I collected information on the Internet and listened to the stories of her neighbours. Because we only had Russian television and practically no mobile communication, it became tough to find out anything. It was simply a miracle that my children and I had a place in one of the cars leaving the occupation. We drove in a convoy of more than , cars through a field that could be mined. We drove at our own risk because there was no question of any "green corridors." there were checkpoints with Russian soldiers, scorching sun, and burned cars of those who were "unlucky." The air seemed filled with death, despair, and fear. We are lucky. At the first checkpoint with our defenders, everyone cried out loud, even the driver. Now we are in the controlled territory of Ukraine, but we do not doubt for a second that we will soon return home. Victory will be ours! Glory to Ukraine!!!

Я прокинулася вранці лютого року і звернула увагу, що моя молодша восьмирічна донька дивиться по телевізору не мультфільми, як зазвичай, а новини. Вона пошепки сказала мені: "Мамо, війна почалася, Росія на нас напала". Я сказала, що це не новина, і триває це з року. Але, прислухавшись до слів ведучої новин, зрозуміла, що сталось те, чого боялась ці вісім років. Почалася війна, і російські війська вже за км від мого дому. Найперші відчуття - паніка, безпорадність, непереборний тваринний страх. Усвідомлення того, що можеш загинути просто цієї миті, а зробити не можеш нічого. Моє життя мені вже не належало. Далі було тільки гірше. Полетіли російські гелікоптери. Низько, над хатою. Почули страшні звуки, які мозок відмовлявся сприймати. Бомблять!!! Здригалась земля, стукало погано закріплене скло у вікнах, ми сиділи у підвалі, і, міцно обійнявшись, згадували молитви. Це пізніше в інтернеті я дізналася, що бомби падали не в наше село, але страх все одно не відступав. До вечора ми були вже окуповані. Виїзд неможливий. Потім потягнулися монотонні дні, повні страху і безпорадності. Мозок видає яскраві картинки - розбомблені магазини, спалена автівка з односельчанами, військові РФ на вулиці зі зброєю і нескінченні колони військової ворожої техніки. Хліб став рідкістю, їли те, що ще можна було знайти у вцілілих магазинах за космічними цінами. В ці дні лише трохи заспокоювала молитва. Довгі безсонні ночі, підготовлений, але такий ненадійний підвал, мовчазні діти. Відчуття безвиході було навіть не всередині, а зовні, всюди. Коли пройшов слух, що є можливість виїхати на підконтрольну територію, я вирішила діяти. Збирала інформацію в Інтернеті, слухала розповіді сусідів. Через те, що у нас працювало лише російське телебачення та практично був відсутній мобільний зв'язок, дізнатись щось стало вкрай важко. Просто дивом стало те, що знайшлося місце для мене з дітьми в одній з машин, яка їхала з окупації. Їхали колоною з більше машин, полем, яке могло бути заміноване. Їхали на свій страх і ризик, адже ні про які "зелені коридори" не було й мови. блокпостів з російськими військовими, палюче сонце, обгорілі автівки тих, кому "не пощастило". Здавалось, повітря навкруги було наповнене смертю, відчаєм, страхом. Нам пощастило. На першому блокпосту з нашими захисниками плакали вголос всі, навіть водій. Зараз ми знаходимося на підконтрольній території України, але ні на секунду не сумніваємося в тому, що невдовзі повернемося додому. Перемога буде за нами! Слава Україні!!!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.