Testimony 676

Testimony 676

2022-07-02

Good evening. I am from the city of [CITY]. On February , this terrible war began. On this day, I had to take my child to kindergarten, and they were preparing for the holiday on March . I was very much looking forward to this holiday; my child is six years old, and I am divorced without a husband. But in the morning, I received an SMS from the kindergarten that the war had started in Ukraine. At first, I didn't believe it; maybe I thought it was fake. And the sounds of "explosions" were considered to be someone's wedding, and people were walking... unfortunately, they were not fireworks, but hail sounds. We quickly gathered things, and my child was also given a suitcase with things, and that's it.. life must have stopped.. the first hours were unbearable. I wanted to run away, but I didn't know how to run away. I don't have a car and I don't have much money. My child has a disability, so we lived on this money. We live together with my mother. Me, my son, and my mother. When the night came, we agreed that we would take turns with my mother, and so it was. Maybe nothing exploded when I was supposed to fall asleep, but it seemed to explode in my head and ears... I thought everything, the end for all of us, would come soon. In the morning, they taped all the windows. The first nights were the same. These terrible sounds were always in my ears. For the first Sundays, I walked with my clothes on, and I and my mother and child also slept in boots to be ready because it was still winter. When we still saw the sparks of the explosions, we all went outside together. We did not hide in the basement because we feared they would overwhelm us all and nobody would get them. .. My child was afraid to stay and said: Mom, you won't leave me. When our city was captured a couple of days later, a new phase of fear began - the sight of a foreign army. Their letters Z are like something terrible, special. They are committing genocide against the Ukrainian people. Destroyed all our joy, where there were good memories... Excitement is still there. Our city has been under occupation for four months... I still believe that Europe will help us, and we will win. Faith in God became even greater... And I forgot to write. In April, a rocket killed a woman, her child and their grandmother in [CITY]. This woman was my classmate... I remember them every day, both simply and when I hear the sounds of war. How terrible to die like that. We want peace, so God will bless us and solve this cruel war. I can't write anymore. I can't, I don't want to, because I can't put everything being done into words. If you ask what the meaning of life is, then I don't know. I still believe in the future. I believe that everything will be fine, my mother and son and I will travel around Europe, and everything will be fine. Faith in God has never been as great as it is now. Thank you

Доброго вечора. Я з міста [МІСТО]. лютого почалася ця жахлива війна. Саме в цей день я повинна була відвести дитину в садок і вони в садку готувалися до свята березня, я чекала цього свята дуже, дитині років, я без чоловіка, розлучені. Але вранці прийшла смс з садку, що почалася війна на Україні. Спочатку не повірила. може. то фейк, подумала. А звуки "вибухів" то думали. у когось весілля ось і гуляють люди... на жаль, це були не звуки фейерверків, а звуки градів. Ми швидко зібрали речі, дитині також дали чемоданчик з речами, і все... життя, мабуть, зупинилося... перші години було нестерпно: хотілося втікти, а як втікти, не знали, машини немає в мене та грошей небагато. Дитина з інвалідністю, то на ці гроші ми і жили. Живемо разом з моєю мамою. Я, син і моя мама. Коли наступила ніч, то ми домовилися, що будем чергувати з мамою, так і було. Коли я повинна була заснути, то може, і не взривалося нічого, а в голові і в ушах нібито взривалося... Думала все, скоро кінець нам всім. Вранці заклеїли скотчем всі вікна. Перші ночі були такими ж. У вухах завжди були звуки ці страшні. Перші неділі ходила вдітою, і я, і мама, і дитина, щоб бути напоготові, спали також в сапогах, бо була зима ще. Коли бачили ще іскри вибухів, то виходили на вулицю всі разом. В підвал не ховалися, бо боялися, що завалить і нас всіх, а хто дістане – ніхто... Дитина боялася залишитися і казала: "Мама, а ви мене не покинете?". Коли через пару днів наше місто було захоплено, то почався новий етап страху – спостереження за чужою армією. Їхні букви "Z" як щось страшне, спеціальне,вони роблять геноцид українського народу. Розрушили все наше радісне, де були гарні спогади... Хвилювання і зараз є. Вже місяць, як наше місто в окупації... Я все вірю, що ось нам допоможе Європа і ми переможемо. Віра в Бога стала ще більшою... І ще, забула написати. В квітні в [МІСТО] ракета вбила жінку, їх дитину і їх бабусю. Ця жінка була моєю однокласницею.. я їх кожного дня згадую, і просто, і коли звуки війни чую. Як страшно так загинути. Хочеться миру, щоб Бог нас благословив і вирішив цю війну жорстоку, Більше не можу написати, не можу, не хочу, бо передати словами все те, що робиться, я не вмію. Якщо спитаєте, який сенс життя, то я не знаю, я ще вірю у майбутнє, вірю що все буде добре, ми з мамою і з сином будемо подорожувати по Європі, все буде добре. Віра в Бога такою великою ще ніколи не була, як зараз. Дякую

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.