Testimony 675

Testimony 675

2022-07-02

What can I say? How could it be brought to this? It still doesn't fit in my head. I remember the first day, this feeling of unreality, the impossibility of what was happening. As? Why? Why? As always, the influential and the rich are measured by their egos, ordinary people suffer, and all those Western and non-Western polished suits can, in truth, sneeze at them. The best war is the one that never happened. And the best president is the one who did not allow war. And now we all sit and tremble at every sound and every news. I can't sleep peacefully. I can't take myself to the pile. I constantly check the news, I wait even though I don't know what, and it's in vain. When will this war end? Will people not come to their senses... and then I think about history, and I understand that they will not. Humanity will never change. And, after all, why did this particular war get so much publicity and affect everything so much? After all, no one was so worried about Syria and Palestine or looking into my own eyes. I say: I never even thought about Donbas and how people lived there. What kind of land do we have? I was relatively lucky, but lately, things are getting more and more restless here. God, will we ever have confidence in the future? I tried so hard to plan somehow, I just started trusting banks, but now in such conditions, it all disappeared. The most important thing for me is that everything is fine with the children. But let as many people as possible remain alive and healthy. And maybe more people will start to prioritize life, health, family, and not imaginary values. The state does not exist without people. In the meantime, I'm doing my best, trying to help and work as much as possible. I can't count how many friends I have, but I don't want to. I believe that people abroad are very kind to those who are lucky, they help a lot, but sometimes they are not very kind. Someone, in general, can get into even greater danger than here. It was said that women are lured into brothels at the border. But I have a home here, but who needs me there? People are good but cannot settle for me forever or give me a new home. I pray for peace. But knowing human nature... it became challenging to live. We rather survive than live. Prices are rising, and incomes, what are the incomes now? I want peace, confidence, peace security. I want the war to end soon and to see my loved ones. I just want to live and enjoy life and not think about politics. Is this a crime?

Що я можу сказати, як можна було до цього довести? Це досі не вкладається в голові. Я пам'ятаю перший день, це відчуття нереальності, неможливості того, що трапилось. Як? Чому? Навіщо? Як завжди, впливові та багаті міряються власними его, а страждають прості люди, на яких усім тим західним та незахідним полірованим костюмчикам по правді казати, начхати. Найкраща війна – та, якої не було. А найкращий президент – це той, який не допустив війни. А тепер усі сидимо та трусимось від кожного звуку та кожної новини. Я не можу спати спокійно. Не можу взяти себе до купи. Постійно перевіряю новини, очікую навіть сама вже не знаю чого, і марно. Коли вже закінчиться ця війна? Невже люди не схаменуться.... а потім думаю про історію, і розумію що ні. Людство ніколи не зміниться. І врешті-решт, чому саме ця війна отримала так багато розголосу та так сильно вплинула на все? Адже ніхто не хвилювався так через Сирію, Палестину, чи заглядаючи собі в очі, кажу: навіть про Донбас і те, як там жилося людям, я ніколи не думала. Що в нас за земля? Мені відносно пощастило, але останнім часом і в нас все неспокійніше стає. Боже, чи колись в нас буде впевненість в майбутньому? Я так намагалася якось планувати, вже тільки-тільки почала довіряти банкам, а тепер в таких умовах це все зникло. Найголовніше для мене – аби лише у дітей все було добре. Та нехай якомога більше людкй залишаться живими та здоровими. І можливо, більше людей почнуть ставити на перше місце життя, здоров'я, сім'ю, а не надумані цінності – держави без людей не існує. А поки роблю все можливе, намагаюся допомагати чим можу та працювати. Скільки в мене знайомих виїхало, не перелічити, але я не хочу. Вірю, що закордоном кому як пощастить: є дуже добре люди ставляться, багато допомагають, комусь зустрічаються і не дуже добризичливі. Хтось взагалі може потрапити в ще більшу небезпеку, ніж тут. Як розповідали, що жінок на кордоні заманюють в борделі. Але тут в мене дім, а там кому я потрібна? Люди то добр,і але ж вони не можуть поселити мене навічно чи подарувати новий дім. Молюсь за мир. Але знаючи людську природу... дуже важко стало жити. Ми скоріше виживаємо, а не живем. Ціни піднімаються, а доходи, які зараз доходи? Хочеться спокою, впевненості, миру, безпеки. Хочеться, щоби війна скоріш закінчилася та бачити своїх близьких. Хочеться просто жити, насолоджуватися життям, а не думати про політику. Хіба це злочин?

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.