Testimony 656

Testimony 656

2022-07-02

My twenty-fourth February began at six in the morning when my mother called me and told me to wake up. The war had started. I thought she was making fun of me, and that it wasn't true. My husband and I turned on the TV and saw the news; so, this is a war. We didn't know what to do in this situation, so we prepared documents, medicine and essentials just in case. We went to the store, queues everywhere, traffic jams on the road, a lot of people, they said that orcs were breaking through to the city, explosions could be heard from afar, the rumble of machinery. Already in the evening, the explosions started louder, the equipment entered the city, and the fighting began at the end of the city; our children did not understand anything; they were playing with toys when a shell flew into the neighbouring area, the explosion was very loud, the windows in our house shook, and from the yard, you could see the fire, so we spent the night in the corridor. I had my first hysterics. I am very afraid for my family, children and relatives. Every day it became scarier and scarier. It was scary to go outside. I didn't understand what to do next. Then these cursed orcs began to fly over our city when during the alarm, we climbed into the cellar with the children; a plane flew over our heads. After a few seconds, there was an explosion, and the whole city lost light. I did not understand what to do. I sat and cried with the children. I spent this night by the window, hoping no one would disturb my children's sleep. Every day it became more and more terrible. I prayed and prayed to God that everything would be fine with my relatives. It wasn't so scary during the day, but I was afraid to fall asleep at night because I thought I wouldn't wake up. There were days when the children slept in the corridor, in the cellar. We spent the night with relatives because it was more peaceful, at least not alone. We woke up at night when planes flew by the house and ran to the cellar. It was the first time I saw an airplane so close, right over the roof of my house, and the first time I heard the whistling of rockets overhead when I was running with my children to the cellar. I never thought that I would stay or my children would go to war. It is very scary to watch the news and see how many people suffer from this, how many innocent children have died, and how they have not even seen life. Every day, I pray to God that our country will survive this war, and every night I thank you for now that our city is quiet and peaceful, although the borders are still being shelled. I believe in our victory. I believe that Ukraine will defeat these cursed orcs, and we will once again live in peace and harmony and raise our children in a free and indomitable country. GLORY TO UKRAINE.

Моє двадцять четверте лютого почалося о шостій ранку, коли мені зателефонувала мама, сказала: "Доню, прокидайся, почалася війна". Я думала, вона з мене насміхається, і це неправда. Ми з чоловіком ввімкнули телевізор, та побачили новини, так це справді війна. Ми не знали, що робити в цій ситуації, на всякий випадок приготували документи, ліки та речі першої необхідності. Пішли до магазину, всюди черги, на дорозі пробки, купа людей, кажуть що прориваються орки до міста, чутно здалека вибухи, гул техніки. Вже ввечері почалися вибухи гучніше, техніка зайшла до міста, та почалися бої в кінці міста, наші діти нічого не розуміли, гралися в іграшки, як прилетів снаряд в сусідній район, вибух був дуже гучний, в нашому домі задрижали вікна, та з двору було видно пожежу, цю ніч ми провели в коридорі. В мене була перша істерика. Я дуже боюсь за свою сім'ю, дітей та рідних. З кожним днем ставало все страшніше, на вулицю страшно було виходити, я не розуміла, що робити далі. Потім ці кляті орки почали літати над нашим містом, коли під час тривоги ми злазили з дітьми в погреб, в нас над головою пролетів літак, через секунди стався вибух і по всьому місту пропало світло, я не розуміла що робити, сиділа та плакала з дітьми, цю ніч я провела біля вікна, в надії що сон моїх діточок ніхто не потурбує. З кожним днем ставало все страшніше, я молилася та молюся богу, щоб з моїми рідним було все добре. Вдень було не так лячно, але вночі я боялася заснути, бо думала, що вже не прокинуся. Були такі дні, що з дітьми спали в коридорі, в погребі. Ми ночували у родичів, бо спокійніше було, хоча б не самі, прокидалися вночі, коли пролітали літаки біля дому, та бігли в погреб. Я вперше побачила літак так близько, прямо над дахом свого будинку,та вперше почула свист ракет над головою, коли бігли з дітьми до погреба, ніколи не думала що застану я, або мої діти війну. Це дуже лячно, коли дивишся новини і бачиш, скільки людей страждає від цього, скільки невинних діточок померли, а вони навіть життя не бачили. Кожного дня я молюся Богу, щоб наша країна встояла цю війну, а кожної ночі кажу спасибі за те, що зараз в нашому місті тихо і спокійно, хоча кордони досі обстрілюють. Я вірю в нашу перемогу, вірю, що Україна переможе цих клятих орків, і ми знову будемо жити в мирі і злагоді та виховувати наших дітей у вільній та незламній країні. СЛАВА УКРАЇНІ.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.