Testimony 639

Testimony 639

2022-07-02

My name is [NAME]. I was born and live in the city of [CITY]. From the first days of the war, I began to worry about my children's future and how they will experience it. Anxiety about what would happen next, how we would work, what to feed the children and what to give to them to drink, and where to find medicine for my father, who is disabled. There is no such anxiety anymore, but when you understand that everything is fine in our city, but in others, there is war, explosions, destruction, and adults and children are dying, then you understand that this is not right and a feeling of guilt arises, that you live the same life, and someone has it destroyed. You still don't understand what will happen next, how the children will go to school, how they will study. When will the children be able to go to kindergarten? Still worrying about how people are on the front lines, Kherson and Berdiansk, are the cities where we used to go on vacation, so it's not essential for now, but will we ever go there or not?! There is a constant feeling of anxiety for my relatives. However, I understand that I would not be able to leave my country like many close people. I constantly wonder if we will ever be able to see each other. Will we be able to live like we used to? Without worries, without loud explosions?

Мене звуть [ІМʼЯ], я народилася та проживаю в місті [МІСТО]. З перших днів війни почалася тривого за майбутнє своїх дітей, як вони це будуть переживати. Тривога за те що буде далі, як ми будемо працювати, за що годувати та поїти дітей, де знайти ліки батьку, який є інвалідом. Наразі такої тривоги вже нема, але коли розумієш, що в нашому місті усе добре, а в інших йде війна, вибухи, руйнування,помирають дорослі й діти, то розумієш, що це неправильно, і виникає почуття провини, що ти живеш тим же життям, а у когось воно зруйновано. Досі не розумієш, що буде далі, як діти підуть до школи, як вони будуть навчатися. Коли діти зможуть піти до дитячого садочку. Досі переживання за те, як люди там на передовій, Херсон, Бердянськ, це ті міста, куди ми їздили відпочивати, так це не головне на цей час, але поїдемо ми колись туди чи ні?! Постійне почуття тривоги за рідних, хоча розумію, що не змогла би покинути свою країну, як багато близьких людей, постійно задаєшся питанням, чи зможемо колись побачитися? Чи зможемо ми жити як колись? Без тривог, без гучних вибухів?!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.