Testimony 600

Testimony 600

2022-06-29

When it all started, I didn't leave the window. I was constantly on the phone, reading the news. I ate once a day because of my strength. I stopped brushing my teeth and washing my hair. I started taking sedatives and could not sleep. The air alarm was constantly going off on the phone. I ran endlessly to the cellar. I walked around the house like a zombie and did not let go of the phone. At work, we were put on leave from March until today. I was in no hurry. I had hope for our quick victory. Airplanes and helicopters constantly flew over the house. Was the bridge blown up meters away? It was very terrible and scary. Then I realized that nothing would happen quickly. My home friends saved me: two dogs, three cats, and a parrot. They had to be fed, they had to be cleaned up after them, and they had to be let out to run. They understood my anxiety and tried to hug me as close as possible. I pulled myself together and got myself in order. I corresponded with my colleagues. I started leaving the house to volunteer places, where we wove camouflage nets for our defenders. And I also decided to plant a garden with at least some vegetables. I hope that it will bear fruit. I believe in the victory of our defenders.

Коли все почалось, я не відходила від вікна, постійно сиділа в телефоні, читала новини. Їла один раз на день через силу. Перестала чистити зуби і мити голову. Почала приймати заспокійливе, не могла заснути. На телефоні постійно влючалась повітряна тривога. Я бззкінечно бігала у погріб. Ходила по будинку як зомбі і не випускала з рук телефону. На роботі нас поставили на простій з брезня і по сьогодні. Мені не було куди поспішати. Я мала надію на нашу швидку перемогу. Над будинком постійно літали літаки та вертоліти. За метрів підірвали міст? було дуже жахливо і страшно. Потім я зрозуміла, що швидко нічого не буде. Мене врятували мої домашні друзі: дві собаки, троє котиків і папуга. Їх треба було годувати, за ними треба було прибирати, їх треба було відпускати побігати. Вони розуміли мою тривогу, намагалися притулитися до мене якнайближче. Я взяла себе в руки, привела себе до ладу. Списалась зі своїми колегами. Почала виходити з дому до волонтерських місць, де ми плели маскувальні сітки для наших захисників. А ще я вирішила посадити город, щоб мати хоч які свої овочі, маю надію, що вродить. Я вірю в перемогу наших захисників.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.