Testimony 44

Testimony 44

2022-05-26

Today is the st day of the war. I still can't believe to the last that this is happening in the twenty-first century, when we have been living in an independent country and such a civilized world for thirty years. It turns out that not everyone can afford such a civilization. Normal and with the right to vote. On the twenty-fourth of February, the life of every Ukrainian was divided into before and after. Everyone had their own things planned for this Thursday. For example, I had to go to work and prepare materials for a new lesson with the children until one o'clock in the morning, and at : I woke up to the first explosion. A minute later, the second one happened and I couldn't stand it and woke up my sister, but she didn't believe me and proved that it all seemed to me, until at : she heard the third explosion with her own ears. I hoped until the last that this would not happen, but it did not happen as expected. We immediately started running around the apartment, I started collecting all the documents, and then I quickly got dressed and sat down and thought about where to run and what to do. My hands were shaking so much that I dropped the phone on the floor twice. She started calling her grandmother and sister, asking if they had heard what was happening. And all this turned out to be a new reality. We live in the city of [CITY] - it is minutes from Kyiv by bus. Living in such a beautiful city and not far from the capital, you immediately start to think that you are in the first place in the risk zone. It almost turned out that way, because we have a direct route from [CITY], from which side these inhumans have already started to go to blooming Kyiv. I understand that we were lucky, because we did not suffer as much as Irpin, Hostomel and Bucha. But also what happened in [DISTRICT] district is not an everyday thing. For two weeks, I was afraid to walk down the street because all around was hell. These unbearable sounds of explosions, the work of our armed forces and air defense have a strong impact on the human psyche. I remember how my boyfriend and I were walking home from my grandmother's and found ourselves in a corridor like this - we were crossing the road at an intersection at a traffic light - and there was such a clap in the palm of our hands (such a sound is usually produced by an anti-aircraft fire). And due to the fact that we were perpendicular to the base where the equipment was standing, this sound turned out to be so loud, as if the asphalt began to crack. I even jumped in the air because it was so crazy. At the time I thought it was the loudest thing I had ever heard. But these people show themselves from a new side every time. And the gift arrived at six o'clock in the morning on Palm Sunday, the Sunday before Easter. They hit the substation. It was so loud. I immediately jumped out of bed and started to get dressed. I ran into the room to my boyfriend's mother and father, they were also already awake. And she sat again trembling with thoughts that the bombardment had started again and was about to begin. Thank God my thoughts did not materialize. I still do not understand how a person can say that he is already used to this. Because you don't need to get used to it and it's not possible, as far as I'm concerned. I'm still apprehensive about sirens, especially when I'm outside. To me, the siren starts with a sound like you're chainsawing a tree. I still hope that everything will end as soon as possible and we will start living, but in a new way, because the war has changed each of us.

Сьогодні -й день війни. Я все ще до останнього не можу повірити, що це відбувається у двадцять першому столітті, коли ми вже тридцять років живемо у незалежній країні та настільки цивілізованому світі. Виявляється не всім така цивілізація під силу. Нормальна та з правом голосу. Двадцять четвертого лютого життя кожного українця розділилося на до та після. У кожного були заплановані свої справи на цей четвер. Наприклад, я мала йти на роботу та готувала матеріали для нового уроку з дітьми до першої години ночі, а вже о : я прокинулася від першого вибуху. Через хвилину стався другий і я не витримала та розбудила сестру, але вона мені не вірила та доводила, що мені все це здалося, поки о : не почула власними вухами третій вибух. Я до останнього сподівалась на те, що цього не станеться, але сталося не так як гадалося. Ми відразу почали бігати по квартирі, я почала збирати всі документи, а потім швидко вдяглася та сіла й замислилась про те, куди бігти, що робити. Мої руки тремтіли настільки сильно, що я два рази впустила телефон на підлогу. Почала телефонувати бабусі, рідній сестрі, питати про те чи чули вони, що відбувається. І все це виявилося новою реальністю. Ми живемо у місті [МІСТО] – це за хвилин від Києва на автобусі. Живучи в такому гарному місті та не далеко від столиці, одразу починаєш замислюватись про те, що ви на першому місці в зоні ризику. Майже так і виявилося, адже у нас пряма траса від [МІСТО], з боку якого ці нелюди вже почали йти до квітучого Києва. Я розумію, що нам пощастило, адже ми не постраждали так як Ірпінь, Гостомель та Буча. Але також те, що відбувалось у [РАЙОН] районі не повсякденна справа. Протягом двох тижнів я боялася пересуватись по вулиці, адже навколо творилося пекло. Ці нестерпні звуки вибухів, робота наших ЗСУ та ППО сильно впливають на людську психіку. Пам’ятаю як ми з моїм хлопцем йшли додому від бабусі та опинились неначе як в такому коридорі – ми переходили дорогу на перехресті на світлофорі – і прозвучав такий плескіт у долоні (такий звук зазвичай утворює ППО). І через те, що ми знаходились перпендикулярно до бази, де стояла техніка, цей звук виявився таким голосним, неначе асфальт почав тріскатись. Я навіть підстрибнула у повітрі, адже це було настільки несамовито. Тоді я думала, що це найголосніше, що я коли-небудь чула. Але ці люди показують себе кожний раз із нової сторони. І нам прилетів подарунок о шостій годині ранку на Вербну неділю, за неділю до Великодня. Влучили у підстанцію. Це було настільки голосно. Я відразу підірвалась з ліжка та почала одягатись. Забігла в кімнату до матері та батька мого хлопця, вони також вже не спали. І сиділа знову з тремором з думками про те, що почалось знову й ось-ось зараз почнеться бомбардування. Слава богу мої думки не матеріалізувались. Я досі не розумію як людина може казати, що вже звикла до такого. Тому, що до такого звикати не потрібно і не можливо, як на мене. Я все ще з побоюванням реагую на сирени, особливо коли знаходжусь на вулиці. Для мене сирена починається з таким звуком, неначе ти працюєш бензопилою по дереву. Я все ще сподіваюсь, що все закінчиться якнайшвидше та ми почнемо жити, але по-новому, адже війна змінила кожного з нас.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.