Testimony 434

Title

Testimony 434

Age Range / Віковий діапазон

Gender / Стать

Marital Status / Сімейний стан

Occupation Status / Окупованість територій

Forcibly Displaced / Переміщена особа

Date of Testimony / Дата опитування

2022-06-14

Date Range / Проміжок часу

War Testimony / Досвід війни

Around a.m. on February , Ukrainians found themselves in a completely new reality. A reality in which the ground has been knocked out from under our feet. The psyche that loves a sense of security and control shuddered. I understood that the war had come. First of all, I called my loved ones and asked if they were all right, to which my relatives replied that they could hear explosions. I wanted to drop everything and go to defend the country, but they told me to wait, we will call. Then I went with the boys to work for the benefit of the city, preparing "smoothies" for the occupiers and other things. It was morally difficult to admit that war. I wanted to believe that it would not last long, but as it turned out, I was wrong. Unfortunately, I lost a lot of work orders, people are afraid to build a garage, a house, or a fence now. And in general, I want to say that everyone should pull themselves together in such a difficult time and do as much as possible. There are many of us, we all do something a little bit. It is even important to write to loved ones "how are you?", "are you safe?" — this already means a lot, such small actions should be noticed. Someone can and wants to take up arms and does it. Someone can write appeals to international communities, someone can at least not interfere and not spread fakes in social networks. "All people have different capabilities and there are no correct solutions here. What you can do, you do. You can't compare yourself with others." Also, I often think that war is pain and suffering. Now it seems impossible to lie in a trench in such heat. Or live on four hundred grams of bread a day. With what can we compare the pain of a woman who received a funeral for her husband or son? Or the pain of a girl who escorted a boy to war, but waited for a crippled invalid, it's all hard. I know that west must be east. And how it will be, whether warm and gentle, or cruel and bloody, depends on us. And a feeling is born: no more war is needed. I want to return to my normal life, have confidence in tomorrow, I want to do my job. Because now you don't know what will happen next. I am waiting for my friends who went to fight and I want them to come back alive. I understand that no matter what, this year will be difficult, both morally and materially. Opinions are different and difficult, but never optimistic. But I want to hope for the best. I expect that soon our people will return to their homes from abroad. Because at home is the best!
Близько -ої ранку лютого українці потрапили в абсолютно нову реальність. Реальність, в якій у нас вибили з-під ніг землю. Психіка, яка любить відчуття безпеки та контролю, здригнулася. Я збагнув, що прийшла війна. Перш за все, я зателефонував своїм близьким, і запитав, чи все у них добре, на що мої рідні відповіли, що чують вибухи. Хотілося все кинути і йти захищати країну, але мені відповіли, що зачекай, ми зателефонуємо. Тоді я з хлопцями пішов трудитися на благо міста, готувати "смузі" для окупантів і інше. Морально важко було визнати, що війна. Хотілось вірити, що це не на довго, але як виявилось я помилявся. На жаль я втратив багато замовлень по роботі, люди бояться зараз будувати чи то гараж, чи дім, чи забор. А взагалі хочу сказати, що кожен в такий важкий час має брати себе в руки і робити по мірі можливого. Нас багато, ми всі робимо щось потрошки. Важливо навіть написати близьким “як ти?”, “ти в безпеці?” — це вже дуже багато значить, такі маленькі дії варто помічати. Хтось може і хоче взяти до рук зброю і робить це. Хтось може писати заклики до міжнародних спільнот, хтось може як мінімум не заважати та не поширювати фейки в соцмережах.  “У всіх людей різні можливості й тут немає правильних рішень. Те, що ти можеш робити – ти робиш. Не можна порівнювати себе з іншими”. Тако ж я часто думаю, що війна – це біль та страждання. Зараз уявляється неможливим лежати в окопі в таку спеку. Або жити на чотириста грамів хліба в день. З чим можемо ми порівняти біль жінки, що отримала похоронку на чоловіка або сина? Або біль дівчини, яка проводжала на війну хлопця, а дочекалася скаліченого інваліда, це все тяжко. Я знаю, що за заходом має бути схід. А яким він буде, чи теплим і лагідним, чи жорстоким та кривавим, залежить від нас. І народжується відчуття: не треба більше війни. Я хочу повернутися до свого звичайно життя, мати упевненість у завтрашньому дні, хочу займатися своєю справою. Бо зараз не знаєш, що буде далі. Я чекаю на своїх друзів, які пішли воювати і хочу, щоб вони повернулися живим. Я розумію, що як не крути, а цей рік будет важким, і морально і матеріально. Думки різні, і важкі, а ніколи і оптимістичні. Але хочеться надіятись на краще. Я чекаю, що вже скоро наші люди повернуться із-за кордону в свої домівки. Бо вдома саме найкраще !

Citation

“Testimony 434,” Narratives of War, accessed November 11, 2024, https://now.omeka.net/items/show/406.

Geolocation