Testimony 408

Testimony 408

2022-06-14

It all started a week before the war, I don’t watch the news, so I wasn’t aware, there was always a feeling of anxiety, a feeling that I needed to take my children (I have three of them: a -year-old son, a -year-old daughter, and another -year-old daughter month) and hide somewhere, I wanted to go somewhere deeper, I couldn't explain it to myself, we each packed our backpacks, "why" I also couldn't explain to the children, so I made up the idea that we would soon go to my grandmother in another city. It was difficult to fall asleep every night, because of the feeling of anxiety and that some danger was coming. Then, on the night of the rd to the th, my husband was going on a flight (carries fertilizers on a truck to farms), went to [CITY], took us with him so that it wouldn’t be boring (we traveled with him so often), and around : a.m. we reached [CITY], we saw flashes of light on the horizon, I thought that the sun was rising, and the man said, something is wrong, and we stopped on the road near the market, decided to stand, look straight ahead and a rocket hits Uman a few kilometers in front of us, it was a very loud explosion, the wave was such that the truck shook, I ran to the Internet and there I saw that everyone was writing about the fact that Muscovites attacked Ukraine, and then I understood why I was haunted by feelings of anxiety, we turned around and went back home, by the way, it was very scary, not for myself, but for the children, that they wouldn't hit us, since the car is big and visible on the road, thank God, we managed to get home safe. I often cry, I feel pain because my children do not have a childhood, that they have to hide in shelters, even my youngest daughter is months old, she is afraid of the sound of sirens, and my son is years old, he learned to distinguish a plane from a missile by sound. Pain for those children and people who died so terribly, because they should have lived and enjoyed life, pain for raped children and women, I cannot eat when I think that somewhere there are people who want and have nothing to eat, although we are tight with money right now, my husband lost his job, I am on maternity leave, the apartment is rented, we survive by ourselves, but I try to share what I have with people who need it, because at such a time we need to support each other. I am very worried about our defenders, it is very difficult for them, may God protect them. I want it to end as soon as possible, for Russia to leave our lands, I know it's not possible, but I want Putin to die, and the relatives of those who raped and killed, so that they also survive the horror! And that our defenders return to their families. I want peace, I want my children to have a life in peace and without being terrified by sirens.

Все почалось за тиждень до війни, я не дивлюся новини, тому була не в курсі, завжди було відчуття тривоги, відчуття, що мені потрібно взяти дітей (в мене їх троє: син р., донька р. і ще одна донька міс.) і десь сховатися, було бажання кудись залізти глибше, я не могла собі цього пояснити, зібрали ми кожен свій рюкзак,"чому" я також не могла пояснити дітям,тому вигадала, що ми невдовзі поїдемо до бабусі в інше місто. Кожну ніч було проблематично заснути, через відчуття тривоги і того, що гряде якась небезпека. Потім в ніч з на мені чоловік збирався в рейс (возить добрива на фурі фермам) їхав в [МІСТО], взяв нас з собою, щоб не було скучно (ми так часто їздили з ним), і десь годин : ми доїжджали до [МІСТО], на горизонті побачили спалахи світла, я подумала, що це сонце встає, а чоловік каже, щось не так, і ми стали на трасі біля риночку, вирішили постояти, дивимося прямо і перед нами за декілька кілометрів влучає ракета в Умань, це був дуже гучний вибух, хвиля така, що фура хитнулась, я бігом зашла в інтернет і там побачила, що всі пишуть про те, що москалі напали на Україну, і тоді я зрозуміла, чому переслідували почуття тривоги, ми бігом розвернулися і поїхали назад додому, по речі, було дуже страшно, не за себе, а за дітей, щоб не влучили в нас, так як машина велика і помітна на дорозі, дякувати Богу, нам вдалося доїхати додому цілими. Я часто плачу, відчуваю біль за те, що у моїх дітей нема дитинства, що вони повинні ховатися в сховищах, в мене навіть найменша донечка місяців, боїться звуку сирен, а син років, навчився розрізняти по звуку літак від ракети. Біль за тих діток і людей, котрі загинули так страшно, адже вони повинні були жити і радіти життю, біль за зґвалтованих дітей та жінок, я не можу їсти, коли думаю, що десь там є люди, які хочуть і нема що їсти, хоч у нас зараз туго з грошима, чоловік роботу втратив, я в декреті, квартира арендована, самі виживаємо, але я намагаюся ділитися тим, що маю, з людьми, які потребують, адже в такий час потрібно підтримувати одне одного. Я дуже переживаю за наших захисників, їм дуже тяжко, хай Бог їх оберігає. Хочу, щоб це скоріше закінчилося, щоб росія пішла геть з наших земель, я знаю, так не можна, але я хочу, щоб здох путін, а рідні тих, хто гвалтував і убивав, щоб вони також пережили жах! А щоб наші захисники повернулися до своїх сімей. Хочу миру, хочу, щоб мої діти мали життя в мирі і не жахаючись сирен.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.