Testimony 395

Testimony 395

2022-06-14

It all started in the year . When we first heard the explosions, it was summer, I took my husband from the night shift in my own car (he worked as a miner in another city), we went to the market, we wanted to buy more products, because we already knew that hostilities were approaching our city. At that time, separatists were in our city. When we left the market, a minibus with people in military uniform blocked the road to our car, we were ordered to quickly leave the parking area, we and the people nearby lingered for a while near the car, a shot rang out ... my heart stopped... I realized that I was in the air, I don't remember how I left, but after leaving a safe distance, I was able to cry. When we were at home, we heard the first explosions. We were not going to leave, we equipped the basement, there was everything we needed At work, we were warned about the circumstances and told to be in touch, because we will be called as necessary. Many employees have left, so the chances of being called have increased. It was scary to leave a safe place. The first explosions rang out on our street very close, through the house. We ran to the basement, I still remember my condition, I seemed to see myself from the side, as if in a capsule, those - seconds of running were endless.. for some reason I held my head in my hands. The second time it happened at night, we just fell asleep, we were not quite ready, there was such a crack of glass and something else, the ground shook, the explosions were very close, we fell to the floor, lay down and counted the time from the shot to fall, the man was counting and I was shouting prayers, gathering together, we decided to crawl to the basement, counting the seconds, sometimes crawling, sometimes kneeling, and sometimes running, already in the basement they heard the sounds of flying glass, hissing of gas, and the clatter of something on the roof, when everything became quiet, we left from the basement, we realized that our door was jammed, and we stayed in the yard, we started talking to the neighbours, everyone went out to inspect the yard, the door was repaired a little, a new series of shelling began, but already a little further, in the morning they decided to leave... a few spent days in another city , but decided to return, pets remained. At that time, the children were in a safe city, so we did not doubt it for a long time. When the events of began, we were already a little educated, but the youngest son was next to us, his condition was critical, he said, mother, I do not want to die, this it was even more depressing, and we were already older by this time, the nervous system began to fail, my husband was diagnosed with diabetes as a result of the war. We collected valuable things, documents, medicines and took everything down to the basement, we decided to send our son to a bomb shelter, which nearby, collecting a package of groceries. We stayed at home. There was no electricity, gas, water, or communication. So we stayed for weeks. We slept on the floor with the sofa pulled away from the wall, we heated the stove with wood, but it was still cold. Early in the morning we heard someone open the door. my son came running with tears in his eyes, we were at a loss for words, they kicked us out of the bomb shelter, they told us that there would be death here. We quickly started to gather, threw blankets on the floor and threw everything we saw around, tied up and dragged to the basement, gasoline we didn't have any, so we understood that we wouldn't be able to leave, and we wouldn't be able to carry everything, so there was at least some chance to save something. We let the dog off the leash. We ran to warn the godmother, who was alone at home. We looked around the basements, where we could hide, and decided to be together in the basement of godmother's mother-in-law, who by that time had already died. We took food, documents, valuables, water, of which there was not much left, and the shelling began... so dense that we could not stick out our noses, it became clear that this was not - years ago. We began to discuss evacuation routes, I can drive a car it's only me, and I'm scared, someone else's car, someone else's life, someone else's things, I didn't agree for a whole day, but when the projectile hit the roof of the summer kitchen, which is next to the garage, and a fragment hit my lower back, I understood that there might not be a chance. We went to negotiate with the military nearby to let us out, they told us to leave in the morning, and now it's too late...another nightmarish night ahead, we decided to try to melt the stove in the kitchen and warm up a little, the shelling began, a hot shrapnel hit the house, to which the kitchen was attached, a fire started, we understood that we could die by simply suffocating, thank my husband for seeing when it was still possible to do something, there was not enough water, we poured out everything that was there, leaving a small amount to drink, but completely we didn't put it out, we dragged cans of compote from the basement, opened it, and put it out. We prayed all night so that the car would survive. In the morning it became clear that our houses had been shelled, the pets ran away, they left food in the yard for them, which was left so that they could hold on for at least a while, and set off on the road. The road was mutilated all around shards, glass, slate, branches, broken poles, there was a fear of punctured wheels, on the way a wire with a piece of pole got caught on the wheel.. we left the city without turning around.. everything was left there.. everything that was expensive not materially, beloved animals remained, which we could not find, we remained acquaintances, friends with whom there was no contact, but we left, I was able to cry when we arrived in another city. Later, a video from our street appeared on the Internet, the house was destroyed, the summer kitchen burned down, the garage was filled with the car, the house that we extinguished with compote still burned down. Thank God, we left and remained alive. The fate of our animal friends is unknown and it is not lets go...

Все почалося з року. Коли вперше ми почули вибухи, це було літо, я забрала чоловіка з нічної зміни власним авто, (він працював шахтарем в іншому місті), ми поїхали на ринок, хотіли дозакупити продуктів, бо вже знали, що бойові дії наближалися до нашого міста. На цей час у нашому місті перебували сепаратисти. Коли ми вийшли з ринку, дорогу нашому авто перегородив мікроавтобус з людьми у війсковому вбранні, нам надали команду швидко покинути територію стоянки, ми та люди поруч трохи замешкалися біля машини, пролунав постріл... серце стало... зрозуміла, що в повітря, як від'їжджала, не пам'ятаю, від'їхавши на безпечну відстань змогла розплакатись. Коли були дома, вже почули і перші вибухи. Виїжджати ми не збиралися, обладнали підвал, там було все необхідне. На роботі нас попередили про обставини і сказали бути на зв'язку, бо будуть викливати за необхідністю. Багато працівників виїхало, тому шансів, що викличуть, стало більше. Було страшно покидати безпечне місце. Перші вибухи пролунали на нашій вулиці зовсім поруч, через будинок. Ми перебіжками бігли у підвал, до сих пір пам'ятаю свій стан, я наче бачила себе зі сторони, неначе у капсулі, ці - секунд перебіжки були нескінченними.. чомусь тримала голову руками. Вдруге сталось уночі, ми тільки заснули,не були зовсім готові, стояв такий тріск скла та ще чогось, земля здригалася, вибухи були зовсім поруч, ми впали на підлогу, лежали та відліковували час від вистрілу до падіння, чоловік рахував, а я кричала молитви, зібравшись, вирішили переповзати до підвалу, рахуючи секунди, де повзком, де навколішки, а де перебіжкою, уже у підвалі чули звуки розлітаючого скла, шипіння газу та цокоту чогось по даху, коли все затихло, вийшли з підвалу, зрозуміли, що наші двері заклинило, і ми залишилися на дворі, ми почали перегукуватися з сусідами, кожен вийшов оглядати подвір'я, двері трохи полагодили, почалась нова серія обстрілу, але вже трохи далі, на ранок вирішили виїжджати.. кілька днів побули у іншому місті, але прийняли рішення повернутися – залишилися домашні тварини. На цей час діти перебували у безпечному місті, тому довго ми не сумнівалися. Коли почалися події року, ми вже були трішки навчені, але молодший син був поруч з нами, його стан був критичний, він казав: "Мамо, я не хочу вмирати", це ще більше пригнічувало, та і ми вже на цей час стали старші, нервова система почала давати збої, у чоловіка в наслідок війни виявили цукровий діабет. Ми зібрали цінні речі, документи, ліки та спустили все до підвалу, сина вирішили відправити до бомбосховища, що неподалік, зібравши пакунок з продуктами. Самі залишилися дома. Світла, газу, води, зв'язку вже не було. Так ми пробули тижні. Ми спали на полу, видсунувши диван від стіни, топили дровами піч, але все одно було холодно. Рано-вранці почули, що хтось відкриває двері, прибіг син зі сльозами на очах, зі словами нам кінець, нас вигнали з бомбосховища, сказали що тут буде смерть. Ми швидко почали збиратися, кидали на підлогу покривала та скидували туди все, що бачили навкруги, зав'язували та тягнули до підвалу, бензину у нас не було, тому зрозуміло, що виїхати не вдасться, а нести все не зможемо, а так хоч якийсь шанс щось врятувати. Відпустили собаку з ціпка. Побігли попередити куму, яка була сама дома. Обдивилися підвали, де можно було ховатися, вирішили бути разом у підвалі куминої свекрухи, яка на той час уже померла. Ми знесли туди продукти, документи, цінні речі, воду,якої залишилося небагато і почався обстріл... такий щільний, що ми не могли висунути носа, стало зрозуміло, що це не - рік. Стали обговорювати шляхи евакуації, водити авто можу тільки я, а мені страшно, чужа машина, чужі життя, чужі речі, я цілу добу не погоджувалась, але, коли снаряд потрапив у дах літньої кухні, яка поруч з гаражем, та осколком зачепило поясницю, зрозуміла, що шансу може і не бути. Ми пішли домовлятися з війсковими, що поруч, щоб нас випустили, сказали, щоб виїжджали зранку, а зараз вже запізно.. попереду ще одна жахлива ніч, вирішили спробувати розтопити піч у кухні та трохи погрітися, почався обстріл, гарячий осколок потрапив у хату, до якої була пристроєна кухня, почалася пожежа, ми розуміли,що можемо загинути просто задихнувшись, дякувати чоловікові, що побачів ,коли ще можно було щось заподіяти, води було мало, вилили все, що було, залишивши невелику кількість, щоб пити, але повністю не загасили, тягли банки з компотом з підвалу, відкривали, та дотушили.. Ніч молилися, щоб вціліла машина. На ранок стало ясно, що наші домівки були обстріляні, домашні тварини розбіглися, залишили їм на подвір'ї їжу, яка залишалася, щоб змогли протриматись хоч деякий час, та вирушили у дорогу... Дорога була понівечена, навкруги осколки, скло, шифер, гілки, зламані стовби, був страх проколоти колеса, по дорозі на колесо зачепився дріт зі шматком стовба... виїхали з міста не обертаючись.. там залишилося все... все, що було дорого не матеріально, залишилися улюблені тварини, яких ми не змогли знайти, залишалися знайомі, друзі, з якими не було зв'язку, але ми виїхали, плакати змогла, коли приїхали до іншого міста. Згодом у інтернеті з'явилось відео з нашої вулиці, дім зруйновано, літня кухня згоріла, гараж разом з машиною завалений, дім, який ми тушили компотом, все одно згорів. Дякуючи Богові, ми виїхали та залишилися живими. Невідома доля наших друзів тварин і це не відпускає...

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.