Testimony 37

Testimony 37

2022-05-25

The Russian-Ukrainian war, which, I believe, began long before February , , when hostilities took place in the east of our country and the annexation of Crimea, made its adjustments in the life of every Ukrainian. Yes, we felt it acutely with the beginning of a full-scale invasion, everyone suffered, both those who were safe and those who were at the center of tragic events. The emotional and psychological state of every Ukrainian is currently extremely difficult. I live in the Khmelnytsk region, where it is relatively "quiet", so there are "arrivals", but compared to hot spots, we are relatively safe. I can say unequivocally that almost everyone who is in a more or less safe place experiences "survivor" syndrome, feels guilt and shame for it. Volunteering helps a lot to fight this, I try to be useful, because I can and have the opportunity to do it. In the first days of the war, only the active help of the army and the victims could drive away the feeling of guilt. Later, a period of awareness came, I even completed a first aid course, because I realized that fear will not help in any way in a critical situation and you need to be prepared for the worst, but hope for the best. However, going through the "stage" of awareness, the unbearable pain for our compatriots did not leave and does not leave, and I do not think that one day we will be able to forget all the crimes committed by the Russian army against Ukrainians. Along with pain, compassion and devastation came hatred. Hatred of the entire Russian people. I couldn't even think that I could do that. Now it is the rd month of the war, I am trying to live, study and work, I understand that it is necessary to live on, support the country's economy and not forget about my physical and mental health. I'm trying, but so far it's not working very well, it's emotionally difficult to continue living when you know that someone is giving his life so that we wake up tomorrow. Incredible gratitude to our soldiers for this. It is difficult for everyone, however, I am incredibly proud that I am Ukrainian, I am proud of the Ukrainian people, the Armed Forces of Ukraine and the president, I know for sure that we are unbreakable and victory is ours. P.S. When it was emotionally difficult, I wrote poems, yes, war, or rather our unbreakability, can inspire. And with every siren, you take a deep breath You collect the most valuable, but in the soul there is resistance. And with every siren, you want to live more and more, The heart jumps out of the chest and continues to love. And with every siren, you thank those on the battlefield You pray to God in your mind and wait for a break. And with every siren you remember the same eyes You are waiting for the end of the war and carefree summer nights.

Російсько-українська війна, яка, я вважаю, розпочалась ще задовго до лютого року, коли відбувались бойові дії на сході нашої країни та анексія Криму, внесла свої корективи у життя кожного українця. Так, ми гостро відчулили це з початком повномасштабного вторгнення, постраждали усі, як і ті, хто знаходився в безпеці, так і ті, хто знаходилися в центрі трагічних подій. Емоційно-психологічний стан кожного українця наразі вкрай важкий. Я проживаю в Хмельницькій області, де відносно "тихо", так тут є "прильоти", проте у порівнянні з гарячими точками - ми у відносній безпеці. Можу сказати однозначно, що майже кожен, хто знаходиться більш-менш в безпечному місці переживає синдром "вцілілого", відчуває провину і сором за це. Боротися з цим дуже допомагає волонтерство, я намагаюся бути корисною, бо я можу і маю змогу це робити. У перші дні війни лише активна допомога армії та постраждалим могла відігнати відчуття провини. Згодом настав період усвідомлення, я навіть пройшла курс першої медичної допомоги, бо зрозуміла, що страх ніяк не допоможе у критичній ситуації й потрібно бути готовим до найгіршого, але сподіватись на краще. Проте, переживаючи "стадію" усвідомлення нестерпний біль за земляків не полишав і не полишає, і не думаю, що колись ми зможемо забути усі ті злочини, які скоїла російська армія над українцями. Разом з болем, співчуттям і спустошенням з'явилась ненависть. Ненависть до всього російського народу.Я навіть і подумати не могла, що я так вмію. Наразі -й місяць війни, намагаюсь жити, навчатись та працювати, розумію, що потрібно жити далі, підтримувати економіку країни та не забувати про своє фізичне та ментальне здоров'я. Намагаюсь, але поки не дуже виходить, емоційно складно жити далі, коли знаєш, що хтось віддає життя за те, щоб завтра ми прокинулись. За це неймовірна вдячність нашим воїнам. Складно кожному, проте, я неймовірно пишаюсь тим, що я українка, пишаюсь українським народом, ЗСУ та президентом, точно знаю, що ми незламні та перемога за нами. P.S. Коли було емоційно складно, я писала вірші, так, війна, а точніше наша незламність може надихати. І з кожною сиреною, ти робиш глибокий подих, Збираєш найцінніше, а на душі супротив. І з кожною сиреною, все більше хочеться жити, Серце вистрибує з грудей та продовжує любити. І з кожною сиреною, ти дякуєш тим, хто на полі бою, Подумки благаєш Бога і чекаєш відбою. І з кожною сиреною ти згадуєш ті самі очі, Чекаєш кінця війни й літні безтурботні ночі.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.