Testimony 353

Testimony 353

2022-06-13

In my years of life, I have never had such a fierce spring... This is quite a symbolic phrase, because on February , my life seemed to split into "before" and "after". In the morning, we woke up to a call and the alarming "pack your things, the war has started" sounded on the phone. On the first day, my city was not affected by the explosions, so somehow thoughts did not enter my head. My boyfriend had to go to work in an hour and a half, and I suggested that he sleep a little more. But it was already time to sleep. We started checking social networks and were amazed by what is happening in other cities of Ukraine. There was no panic, somewhere deep in our hearts we understood that the war could start, we immediately called our relatives and shared information, tried to calm everyone down. The bug-out bag were packed a long time ago. But the thought of going abroad did not cross our minds, from the very beginning it was decided to stay here, in our native town, next to loved ones, just in case it could happen - everyone would be there. Crazy queues for shops, ATMs, pharmacies began in the city... Medicines and food products are almost impossible to buy easily. Panic created a shortage. We set up a storage room in the basement of our house, took supplies of food and water there, sometimes even spent the night there when there were sirens, like everyone sometimes it was scary. Several times enemy rockets hit the infrastructure of the city, we live nearby, so my heart was blown up along with the buildings. We lost our jobs, but no hope for a peaceful life. Now we react more calmly to everything, we help people fleeing from occupied cities, but we do not stop talking about the war, not just talking, but "shouting" about it wherever possible, because as soon as each of us gets used to it, begins to be silent about it, then everyone will be silent world... But since February , everything seems to be in a fog, my heart aches for everyone who has to experience this horror. I feel shame and guilt for the fact that I can calmly go to the store, have lunch with fresh food, and somewhere in the basements people are dying of hunger and thirst. Every night when I go to sleep, I don't know if I will see the morning of a new day. Now I almost don't fight with anyone, because I don't want anyone to have the last memory of me saying something out of anger in the event of my death. Values have changed, what used to seem important - now it has no meaning. The main thing is that in such a difficult time, my beloved one is near and we are going through everything together. Every morning I hope it was just a dream and when I look at the clock and the date I want to see February th and no bad news....

За рік життя я ніколи не мала такої лютої весни... Це досить символічна фраза, адже лютого моє життя наче розкололося на "до" і "після". Зранку ми прокинулися від дзвінка і трубці пролунало тривожне "збирайте речі почалася війна". В перший день моє місто не постраждало від вибухів, тож якось думки не вкладалися в голові. Коханому потрібно було йти на работу через півтори години, і я запропонувала ще трохи поспати. Але вже було не до сну. Ми почали перевіряти соцмережі і були вражені тим, що коїться в інших містах України. Паніки не було, десь глибоко в душі ми розуміли, що війна може розпочатися, одразу ж телефонували рідним і ділилися інформацією, намагалися всіх заспокоїти. Тривожні валізи були зібрані вже давно. Але думки поїхати за кордон не промайнули в наших головах, з самого початку було вирішено залишитись тут, в рідному містечку, поряд з близькими людьми, бодай щоб могло трапитись - всі були б поруч. В місті почалися шалені черги до магазинів, банкоматів, аптек... Ліки і продукти харчування майже неможливо було придбати. Паніка створила дефіцит. Ми облаштували сховище в підвалі нашого будинку, віднесли туди запаси їжі та води, іноді навіть там ночували коли були сирени, як і всім іноді бувало моторошно. Декілька разів ворожі ракети влучали в інфраструктури міста, ми живемо неподалік, тож разом з будівлями підірвалося і моє серце. Ми втратили роботу, але не надію на мирне життя. Зараз на все реагуємо більш спокійно, допомагаємо людям, що тікають з окупованих міст, але не припиняємо говорити про війну, не просто говорити, а "кричати" про це скрізь, де тільки можливо, бо як тільки кожен з нас звикне, почне про це мовчати, то замовчить увесь світ... Але з лютого все нібито в тумані, серце болить за кожного, кому доводиться переживати цей жах. Відчуваю сором та провину за те, що я можу спокійно вийти в магазин, пообідати свіжою їжею,а десь в підвалах гинуть люди від голоду та спраги. Кожну ніч коли лягаю спати, я не знаю чи побачу ранок нового дня. Зараз майже ні з ким не сварюся, бо не хочу, щоб в когось в випадку моєї смерті останнім був спогад, як я щось не те бовкнула через злість. Змінилися цінності, те, що раніше здавалося важливим - зараз немає ніякого значення. Головне, що в такий тяжкий час кохана людина поруч і ми переживаємо все разом. Кожного ранку я сподіваюсь, що це був лиш сон, і коли дивлюся на годинник та дату, хочеться побачити лютого, і ніяких поганих новин...

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.