Testimony 349

Testimony 349

2022-06-12

My family and I live in the village of [CITY] on the shores of the Sea of Azov in the Zaporizhzhia Region, [DISTRICT] District. My life was active and varied: favorite job, happy family, interesting social activities. February - war, temporary occupation of my village, my community. And now my life is divided into before and after. Russian occupiers entered the village of [CITY] on the third day after the start of the full-scale Russian invasion of Ukraine. The village and its residents have been under occupation for over days. No communication, no gas, no cash, medicine, food. The occupiers immediately began to fire at all the communication towers, began to take away SIM cards, and took away the phones of many. Then medicine and food ran out, locals raked everything off the shelves in panic and fear of the unknown. Products were sold out in the first days of the war. It is known from telephone conversations that there is food in the stores, but the prices are shocking. I work at a school as a teacher and head of the library, the occupation authorities have not yet touched our school, they are not very clearly pressuring us not to resist. I know from conversations with colleagues that our teachers will refuse to cooperate, although I do not know what the consequences of our decision will be. I got scared, I can't risk my son like that, so together with my husband, we decided that we should leave our native home, and my husband should stay at home. First, we went to [CITY], but the opportunity to leave the occupied city is valued at its weight in gold, then we went to [CITY] and later to [CITY], Ivano-Frankivsk region, where we live in a temporary shelter. We escaped from hell on April , all my relatives remained in the temporarily occupied territory. The occupiers freed me from home, from work, from peace; son, from school and childhood, from the opportunity to live with dad and grandmother; husband, from ability to see his family every day. I hope that these terrible events will end soon and every Ukrainian will return home. Every day I am in a state of constant fear and suffering, but I need to be strong because I have such an adult son looking at me. I dedicate all my prayers to the family, our brave and indomitable soldiers, our brave people. We will win! Glory to Ukraine!

Ми з родиною мешкаємо у Запорізькій області [РАЙОН] району на березі Азовського моря у [МІСТО]. Моє життя було активне та різноманітне: улюблена робота, щаслива сім'я, цікава громадська діяльність. лютого - війна, тимчасова окупація мого села, моєї громади. І ось моє життя розділене на до і після. У селище Новопетрівка російські окупанти зайшли на третій день після початку повномасштабного вторгнення РФ до України. Село разом з його жителями вже під окупацією понад днів. Без зв’язку, без газу, без готівки, ліків, продуктів харчування. Окупанти одразу почали обстрілювати всі вежі зв’язку, почали забирати сім-карти, в багатьох позабирали телефони. Потім закінчилися ліки та продукти ,місцеві згрібали все з полиць у паніці та страху перед невідомим. Продукти в перші дні війни розкупили. З телефонних розмов відомо, що в магазинах є продовольство, однак ціни шокують. Я працюю у школі вчителем та завідувачкою бібліотеки ,окупаційна влада нас поки що не чіпала нашу школу, не дуже явно тисне, щоб не чинили опір. Знаю з розмов з колегами, що наші учителі відмовляться від співпраці, хоч і не знаю, якими будуть наслідки нашого рішення. Мені стало страшно, я не можу так ризикувати своїм сином, тому разом з чоловіком вирішили, що нам треба виїхати з рідної домівки, а чоловіку залишитися вдома. Спочатку поїхали до [МІСТО], але можливість виїхати з окупованого міста цінується на вагу золота, потім поїхали до [МІСТО] та згодом до Івано-Франківської області [МІСТО], де наданий час і мешкаємо у тимчасовому притулку. Втекли з пекла квітня, всі мої рідні залишилися на тимчасово окупованій території. Окупанти звільнили мене від дому, від роботи, від спокою; сина від школи та дитинства, від можливості жити з татом та бабусею; чоловіка мати можливість кожного дня бачити свою родину. Сподіваюсь, що ці жахливі події закінчаться скоро і кожен українець повернеться додому. Кожного дня я знаходжуся у стані постійного страху і страждання, але мені потрібно бути сильною, тому що на мене дивиться такий вже дорослий син. Всі свої молитви присвячую родині, нашим мужнім і незламним воїнам, нашому сміливому народу. Переможемо! Слава Україні!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.