Testimony 348

Testimony 348

2022-06-12

I have never believed that this could happen to me and my family, that this is possible in this day and age. That war can take on such a scale and losses, that people can be like this. When I saw the tanks and cars under fire after the night battle, I knew something was wrong. Although I believed until the last that it was temporary and everything would be over in a day or two. But everything was getting worse. Snipers shot passers-by, robbed shops and took phones from the population, people disappeared. Panic began in the city, people massively bought food in stores and medicines in pharmacies, you could stand in line, in the cold, almost the whole day. Pensioners and those with small children suffered especially, because not everyone could get to a pharmacy or a store, especially those who lived in the village. The occupiers were at every step, went from house to house, took food and clothes, kicked people out of the house. I remember that my friend's old mother died, and after her death she lay in the garage for a week, because the invaders did not even allow her to be buried properly. A friend made a coffin himself, from materials at hand, and we managed to bury her somehow, to the sound of explosions. Scary moments. Then there were many things, but this was the most memorable. It became a little easier when communication appeared and we could talk to relatives, my mother lived alone at the other end of the city, there was no way to get there because of checkpoints. We, in particular, beca,e friends with their neighbors, helped each other as much as we could - with food, medicine, clothes for children. We brought food for pensioners. And thanks to some of my knowledge of radio electronics, I even managed to convert a solar-powered flashlight into a phone charger, because there was no light for more than two weeks. It became easier when I managed to send my wife and child to Western Ukraine. The thought that they were safe was comforting. It was hard without them, but it had to be done. I want the war to end soon. In order not to feel emotional pain, because almost every day or every day or two someone is injured, or someone is shot at, or someone dies, I want this horror to finally end.

Ніколи не вірив, що таке може статися зі мною та моєю родиною, що це можливо у наш час. Що війна може набути таких масштабів та втрат, що люди можуть бути такими. Коли я побачив обстріляні танки та машини після нічного бою, зрозумів, що відбувається щось не те. Хоч до останнього вірив, що це тимчасово і за день-два все скінчиться. Але все ставало ще гірше. Снайпери відстрілювали перехожих, грабували магазини та відбирали телефони у населення, зникали люди. У місті почалася паніка, люди масово скуповували продукти в магазинах та ліки в аптеках, в черзі, на морозі, можна було простояти майже цілий день. Особливо страждали пенсіонери та ті, в кого були маленькі діти, адже не в кожного була змога дістатися до аптеки чи магазину, особливо страждали ті, хто жили в селі. Окупанти були на кожному кроці, ходили по хатах, відбирали продукти та одяг, виганяли з дому. Пам`ятаю, у мого друга померла старенька мати, яка після смерті пролежала тиждень у гаражі, бо загарбники не давали навіть поховати її належним чином. Друг сам, з підручних матеріалів зробив труну і нам вдалося, під звуки вибухів, але хоч якось її поховати. Страшні моменти. Потім було багато всього, але це запам`яталося найбільше. Трішки легше ставало, коли з`являвся зв`язок і можна поговорити з рідними, моя мати жила сама на іншому кінці міста, дістатися туди не було можливості через блок-пости. Особливо здружилися з сусідами, допомагали один одному як могли – продуктами, ліками, одягом для дітей. Носили їсти по вулиці для пенсінерів. А завдяки деяким моїм знанням з радіоелектроніки мені навіть вдалося переобладнати ліхарик на сонячній батареї в зарядку для телефона, бо світла не було більше двох тижнів. Легше стало, коли вдалося відправити дружину з дитиною на Західну Україну. Думка, що вони в безпеці заспокоювала. Було важко без них, але це потрібно було зробити. Хочеться скорішого закінчення війни. Щоб не відчувати душевного болю, тому що майже щодня або через день-два хтось поранений, чи когось обстріляли, чи хтось помер, хочеться, щоб це жахіття нарешті скінчилося.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.