Testimony 345

Testimony 345

2022-06-12

Enemy tanks entered our city already at noon on February , . I was more gathered than ever, I knew that it was necessary to stock up on food and medicine that day, which I did. As the head of the institution, I called several employees to work, and together we hid computer equipment as best we could. The sound of enemy equipment and shots sounded in the city from the first days of the war. I immediately subscribed to several groups in Telegram, where the city communicated: from where they were shooting, where the equipment was going, and all this was passed on to our military. At first, we did not understand from where and where they were shooting, whether it was safe, when to hide and when not to. For the first days, I ran to work, hid documents and equipment in safe places. I moved them home all the flowers, because the heating was turned off, a working laptop. In the first week, the shelling did not start until after lunch, so going into the city, talking with people was a breath of fresh air. From the first days of the war, all the shops and pharmacies were looted by the Orcs and our marauders, for for a week, the line for bread baked by volunteers reached hundreds of people. Young orcs who were brought from the first days of service in the army walked around the city, they were in shock, some cried and asked to go home. And then they were held by the fighters of the DPR and LPR. They were no longer on ceremony, they behaved aggressively, they started shooting at people, taking people from unknown places, enemy snipers started patrolling my street day and night. The shelling became more and more brutal. And soon I came under mortar shelling, returning home one day. I don't remember how I got there - I ran, saying a prayer incessantly. From that day on, I almost didn't leave the house. The shelling began from the very morning until night. Soon the light disappeared, and then the communication. It was really scary. But there was gas, and it was warm. We slept on the floor fully clothed. During particularly heavy shelling, we began to hide in the basement, which was too cold. I live with my mother, my mother could not hide in the basement, and was in the house, she did not want to go anywhere through the green corridor, and I could not leave her alone. Cats and dogs hid with us, the dog was very afraid, he sat down for the war. The last week has been very difficult. The Armed Forces approached the city and began to knock out the enemy. The occupiers were angry that they were being beaten and began to shoot people's houses with all kinds of weapons for this. They even destroyed a new hospital. I did not get out of the tomb for days, I spent the night on the floor near the entrance to it, throwing old clothes on the floor. They were destroyed and burned house next to mine. I heard, sitting in the basement, the whistling of the mines, and counted as they fell near me, I recited the prayers I knew without ceasing, and it saved my life and saved my house from destruction. One morning, going out to the well across the water, we heard that our city was liberated... There was no limit to joy...

В наше місто ворожі танки зайшли вже о годині дня лютого р. Я, як ніколи, була зібрана, знала, що треба зробити в цей день запаси харчів та ліків, що і зробила. Як керівник закладу, позвала декількох працівників на роботу, і ми разом, як могли, ховали комп'ютерну техніку. Гул техніки ворожої і постріли звучали в місті з перших днів війни. Я відразу підписалась на декілька груп в Телеграм, де місто спілкувалось: звідкіля стріляють, куди їде техніка і все це передавалося нашим військовим. Спочатку ми не розуміли, звідкіля і куди стріляють, чи це безпечно, коли треба ховатись а коли ні. Перші днів я бігала на роботу, ховала по безпечним місцям документи, обладнання. Перенесла додому всі квіти, бо опалення було виключене, робочий ноут. У перший тиждень обстріли починались лише після обіду, і тому похід у місто, спілкування з людьми було ковтком свіжого повітря. З перших днів війни орками і нашими мародерами були розграбовані всі магазини та аптеки, за тиждень черги за хлібом, які пекли волонтери, сягали сотень людей. По місту ходили молоді орки, яких привезли з перших днів служби в армії, вони були в шоці, плакали деякі і просились додому. А потім їх замінили бійці ДНР і ЛНР. Ці вже не церемонились, вели себе агресивно, почали стріляти в людей, забирати людей невідомо де, по моїй вулиці почали патрулювати день і ніч ворожі снайпери. Обстріли робились все жорстокішими. І скоро я попала під мінометний обстріл, вертаючись одного разу додому. Як я дійшла-добігла, невпинно промовляючи молитву, вже не пам'ятаю. З того дня я вже майже не виходила здому. Обстріли починалися вже з самого ранку і до ночі. Незабаром щезло світло, а потім зв'язок. Це було саме страшне. Але був газ, і було тепло. Спали на підлозі вдітими повністю. При особо жорстких обстрілах почали ховатися у погребі, в якому було надто холодно. Я живу з мамою, мама не могла ховатися до погребу, і була в хаті, вона не хотіла нікуди виїздити зеленим коридором, а я не могла її залишити саму. Коти і собаки ховалися разом з нами, собака дуже боявся, він посідів за війну. Останній тиждень був дуже важким. До міста підійшли ЗСУ і почали вибивати ворога. Окупанти злились, що їх б'ють і почали за це розстрілювати людські будинки з усіх видів зброї. Розбили навіть нову лікарню. Я вже днями не вилазила з погріб, ночувала на полу біля входу у нього, кинувши на підлогу старий одяг. Руйнувалися і горіли будинки поруч мого. Я чула, сидячи в погребі, свист мін, і рахувала, коли вони падали поруч, я читала молитви, які тільки знала без перестану, і це спасло життя мені і спасло мій дім від руйнувань. Одного ранку, вийшовши до колодязя за водою, ми почули, що наше місто звільнили... Радості не було меж...

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.