Testimony 344

Testimony 344

2022-06-12

War for me is a fear that cannot be gotten rid of. You are afraid of everything: sharp sounds and complete silence, you are afraid that there will be nothing to feed the child in full occupation, you are afraid that someone can get into your house. Even after leaving, I do not feel completely safe, the constant state of anxiety does not allow me to live peacefully. All the time tears are coming, a state of complete confusion and expectation that this is just a terrible dream. Everyone wants to go home, I don't. I don't want to experience this horror again, because our city is kilometers away from the border and at any moment everything can happen again. I want a time when my family didn't know and didn't see what explosions and murders were like. We lived in the occupation for three weeks, three terrible weeks. When the earth and your house shakes from explosions, when it is impossible to sleep at night, when people die. My little daughter covered her ears with her hands for every rumble or explosion, took her favorite toys and waited in the hallway for her dad to take her to the basement. And so up to ten times a day. I had to sleep in my clothes in order not to waste time and quickly go down to the basement. We were calmer in the basement than in the house, until the moment there was a heater, light and communication. When the green corridors started, we were desperate. Because only those who had their own transport or those who were familiar with transport were able to leave. It turned out that we had neither. But God had mercy on us, and we happened to see an announcement that two buses would come for evacuation from another city. After collecting the backpack in minutes, putting the child on the sled, we ran to the other end of the city. We barely had time, but even though we were standing, we still managed to reach a safe place. My child, who is years old, must have instinctively hid under the bus seat when the occupiers checked us. She had never seen the military, let alone with weapons. We traveled to western Ukraine for three days. But anxiety for those who will remain kept me awake at night. We lost contact with our family for weeks, until our city was liberated. Fortunately, my entire family was physically unharmed. The war left me without home, sleep, confidence in the future and the meaning of life...

Війна для мене – це страх, якого не можливо позбутися. Ти боїшся всього: різких звуків і повної тиші, боїшся, що не буде чим годувати дитину в повній окупації, боїшся, що хтось може залізти в твій будинок. Навіть виїхавши, не до кінця почуваю себе в безпеці, постійний стан тривоги не дає спокійно жити. Весь час навертаються сльози, стан повної розгубленості і очікування, що це лише страшний сон. Всі хочуть додому, я – ні. Не хочу пережити цей жах знову, адже наше місто знаходиться в кілометрах біля кордону і в будь-який момент все може повторитися знову. Я хочу в той час, коли моя родина не знала і не бачила, що таке вибухи та вбивства. Ми прожили в окупації три тижні, три страшних тижні. Коли земля і твій будинок дрижить від вибухів, коли спати вночі неможливо, коли гинуть люди. Моя маленька донька від кожного гуркоту чи вибуху закривала вуха руками, брала улюблені іграшки і чекала в коридорі, щоб тато її відніс у підвал. І так до десяти разів на добу. Спати приходилось в одязі, щоб не гаяти час та швидко спуститися в підвал. В підвалі нам було спокійніше, ніж в хаті, до того моменту, поки там був обігрівач, світло та зв'язок. Коли почалися зелені коридори, ми були у відчаї. Бо виїхати змогли лише ті, хто мав власний транспорт або ж ті, у кого були знайомі з транспортом. Так вийшло, що ми не мали ні того, ні іншого. Але Бог змилувався над нами, і ми випадково побачили оголошення, що з іншого міста приїдуть для евакуації два автобуси. Зібравши рюкзак за хвилин, посадивши дитину на санки ми побігли в інший кінець міста. Ми ледве встигли, але хоч і стоячи, та все ж таки змогли дістатися безепечного місця. Моя дитина, якій років, мабуть інтуітивно ховалася під сидіння автобусу, коли нас перевіряли окупанти. Вона ніколи не бачила військових, тим більше зі зброєю. На західну Україну ми їхали три дні. Але тривога за тих, хто залишися не давала спати вночі. З родиною ми втратили зв”язок на тижні, аж поки наше місто не звільнили. На щастя, вся моя родина фізично не постраждала. Війна лишила мене дому, сну, впевненості у майбутньому та сенсу життя…

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.