Testimony 340
Title
Testimony 340
Age Range / Віковий діапазон
Date of Testimony / Дата опитування
2022-06-12
War Testimony / Досвід війни
On the evening of February , I had a very bad headache. I took a pill and went to bed early. At five in the morning the next day I woke up from some noise. I thought I was going crazy, because I had never had such a bad headache. We live in the private sector. I went outside and this hum was in the sky. I picked up my phone, and there was a text message from my friend "the war has started." How did it start? Really? I don't believe it....somewhere in five minutes. I started waking up everyone at home. I did not understand what to do. It was necessary to take my son to the doctor this morning. He was suffering from oncology and therefore all visits to the doctor and examinations are important for us. My mother woke up with a temperature of . My daughter is crying. But my father took us to the doctor at a.m. to the sound of sirens. Terrible. You don't understand what to do. We arrived at the hospital. We stand in line. And the doctors could not get to work. Therefore, we returned home without an examination. When we were driving home, we saw people with suitcases get into the car and drive away. Leaving everyone at home, I still went to work. Urgent meetings at work. Everyone is panicking. Half did not make it to work due to misunderstanding of the situation. Later in the afternoon I went home. The streets are empty. There is no one. Everyone is standing in lines for products in stores, and in ATMs for money. Shock. What shall I do? What to buy? Where to get money? Or maybe sit down and go somewhere. But where? The head separated from the body and began to live by itself. I came home and I have a fever. And so the whole family has a temperature by evening. Air alarm in the evening. But not everyone in the city can hear the horn. Calling relatives begins - alarm!!! No one understands what to do and how to understand when this anxiety will end. We ran to hide in the bathroom, hugged each other and cried and shook. And all with a temperature. Everyone is bad. The voice disappeared. Therefore, we decided to be treated and did not go anywhere. And so for about a week. We made a shelter in the corridor. And all the anxieties sat there. Then many displaced people began to leave. Traffic jams on the road. Inscriptions "children" on the windows. I cried all the time. I couldn't do anything about myself. Every anxiety is a prayer and I covered my native Ukraine with a roof from shells and rockets with my thoughts. Scary, sad. Thoughts in the head - why all this? Why are people forced to leave their homes and go somewhere because of someone. When she recovered a little, she began to help our boys who were engaged in the defense of the city - brought them tea and goodies, and then relatives and friends began to leave. And it was even more painful. First of all, no one even said that they were going. Although at the beginning of the war, everyone asked - you call when there is an alarm. And I called everyone. My children and I were afraid to go on evacuation trains because they were shooting there. Rockets are flying there. And so we didn't go anywhere, we stayed at home. Then they made the "air alarm" application, it became a little clearer. Thanks to the news, you understand the situation at the front. Online school has started. Work has begun. After the first, second and third arrival in our city, it was very scary. It is scary that they will come to earth. But I push these thoughts away from me. The garden started in the spring, I planted everything I could. Here I am writing again - air anxiety. And as if not for the first time, my heart sinks into my heels. Let's pray. We believe in the Armed Forces, Air Defense Forces and everyone who protects us!!! Everything will be Ukraine!!!
Ввечері двадцять третього лютого в мене дуже сильно боліла голова. Я випила таблетку і лягла рано спати. О п'ятій ранку наступного дня я прокинулась від якогось шуму. Подумала, що схожу з глузду, бо так сильно ніколи голова не боліла. Ми живемо в приватному секторі. Я вийшла на вулицю і цей гул стояв в небі. Я взяла телефон, а там смс від подруги "почалась війна". Як почалась? Невже насправді? Не вірю... десь хвилин через п'ять. Я почала будити всіх вдома. Не розуміла, що робити. На цей ранок потрібно було сина везти до лікаря. Він хворів на онкологію, і тому всі візити до лікаря та обстеження для нас є важливими. Мама прокинулась з температурою . Донька плаче. Але ж мій батько о . повіз нас до лікаря під вой сирен. Страшно. Не розумієш, що робити. Приїхали ми в лікарню. Стоїмо в черзі. А лікарі не змогли доїхати на роботу. Тому ми повернулися додому без обстеження. Коли їхали додому, то бачили як люди з валізами сідають в машину та уїжджають. Залишивши вдома всіх, я ще пішла на роботу. На роботі термінови збори. У всіх паніка. Половина не доїхала до роботи через нерозуміння ситуації. Далі в обід я пішла додому. Вулиці пусті. Нікого немає. Всі в магазинах стоять в чергах за продуктами, та в банкоматах за грошима. Шок. Що робити? Що закупати? Де брати гроші? А може теж сідати і їхати кудись. Але куди? Голова відокремилась від тіла і почала сама по собі жити. Прийшла додому, а в мене температура. І так у всієї родини до вечора – температура. Ввечері повітряна тривога. Але гудок не всім по місту чути. Починається обдзвін родичів – тривоога!!! Ніхто не розуміє,що робити, і як зрозуміти, коли кінець цієї тривоги. Побігли ми ховатися в ванну, обнялися всі і плачемо і трусимося. І всі з температурою. Всім погано. Голос пропал. Тому вирішили лікуватися і нікуди не поїхали. І так десь тиждень. Зробили собі в коридорі укриття. І всі тривоги там сиділи. Потім почало їхати багато людей-переселенців. Корки на дорозі. Надписи "діти" на вікнах. Я весь час плакала. Я нічого не могла з собою зробити. Кожна тривога – це молитва та думками накривала мою рідну Україну дахом від снарядів та ракет. Страшно, сумно. Думки в голові – навіщо це все? Чому через когось люди змушені кидати дома та їхати в нікуди. Коли трошки одужала, то почала допомагати нашим хлопцям, які зайнялися обороною міста, – возили їм чай та смаколики.а потім почали роз'їжджатися родичі та друзі. І це було ще боляче. По-перше, ніхто навіть і не сказав, що їде. Хоча на початку війни всі просили - ти дзвони, коли тривога. І я всім дзвонила. Сама я з дітьми боялась їхати евакуаційними поїздами, бо там стріляють. Там летять ракети. І так ми нікуди не поїхали, залишились вдома. Потім зробили додаток "повітряна тривога", стало трохи зрозуміліше. Завдяки новинам, розумієш ситуацію на фронті. Почалась школа онлайн. Почалась робота. Після першого, другого та третього прильоту в наше місто було дуже страшно. Страшно, що прийдуть по землі. Але я гоню від себе ці думки. Весною почався огород, я все посадила,що можна. Ось пишу і знову – повітряна тривога. І наче не перший раз, а серце уходить в п'ятки. Молимось. Віримо в ЗСУ, ППО та всіх, хто нас оберігає!!! Все буде Україна!!!
Copyright information
This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.
Citation
“Testimony 340,” Narratives of War, accessed November 11, 2024, https://now.omeka.net/items/show/320.