Testimony 302

Title

Testimony 302

Age Range / Віковий діапазон

Gender / Стать

Marital Status / Сімейний стан

Occupation Status / Окупованість територій

Forcibly Displaced / Переміщена особа

Date of Testimony / Дата опитування

2022-06-11

Date Range / Проміжок часу

War Testimony / Досвід війни

When it all started, there was such a premonition that the end of the world had come! It was very scary for my relatives and people close to me. I didn't even know what to do at first, especially when you realize that next to you is a sick child who has a disability and a mother who practically cannot walk. When the first alarm occurred, I was alone with my child and mother at that time, it was evening, it was very dark all around and very scary. My mother lives in a village where the bomb shelter is not the same as in the city. That's when I experienced real horror. I had to evacuate my own people alone. It was very scary. The premonition that now everything will be destroyed by rocket explosions, explode and fall, did not leave my thoughts. It was very dark around. There was panic among the neighbours and hysteria at the same time. We waited so long for the alarm to go off, as nothing in the world has ever waited so long. But when we were waiting, we all went home. Going to bed was very scary. When my son fell asleep, I leaned very close to him and tried to cover him from the explosions, if God forbid they started. At that time, I even found a small plus point in my little boy's illness, he is autistic and does not understand what is happening around him. Before the war, my world was completely different. I spend every day fighting for my child, for his development, for understanding and acceptance around my son. It seemed that I would not be able to live like this anymore, in the struggle for treatment, but when the war happened I was extremely exhausted. It was very difficult, everyone left their homes and went abroad, and I was afraid to go with a sick child and leave a helpless sick mother, my relatives and friends. Every day I accompanied someone from my acquaintances and friends to the train, it was very sad to watch it, there were so many thoughts and hesitations in my head that I don't want to remember. Now I'm practically used to the situation, but that's only because our city, thank God and our brave warriors, these orcs do not touch. Of course, they hit our city with rockets, damaged important information structures, but I believe that everything will end soon, and I hope and believe that we will win and overcome everything!!! Because I am Ukraine!!!
Коли все розпочалося, було таке передчуття, що настав кінець всього світу! Було дуже страшно за рідних і близьких мені людей. Я навіть зпершу не знала, що робити, особливо коли розумієш, що поруч з тобою знаходиться хвора дитина, яка має інвалідність, і мама, яка практично не ходить ногами . Коли була перша тривога, я була на той час сама зі своєю дитиною та матір'ю, тоді був вечір, було дуже темно кругом і дуже страшно. Моя мама проживає в селі, там бомбосховище зовсім не те, що в місті. Ось тоді я пережила справжній жах. Мені одній довелось евакуювати своїх самих рідних людей. Було дуже страшно. Передчуття, що зараз все буде палати від вибухів ракет, вибухати і падати,не полишало мої думки. Навколо було дуже темно. Була паніка у сусідів та істерика водночас. Ми так чекали відбою тривоги, як ніколи нічого в світі так не чекають . Та коли дочекалися, ми всі пішли по домівках. Лягати спати було дуже страшно. Коли мій синочок заснув, я дуже сильно притулилася до нього і старалась затулити його від вибухів, якщо вони не дай бог розпочнуться. На той час я навіть знайшла маленький плюсик в хворобі мого маленького хлопчика, він аутист і не розуміє, що робиться навколо. До війни мій світ був зовсім іншим. У мене кожен день проходить в боротьбі за дитину, за розвиток його, за розуміння і сприйняття навколо мого сина . Здавалось, що все, я не зможу більше так жити, в боротьбі за лікування , але коли трапилась війна, я взагалі поплила. Було дуже важко, всі покидали домівки та їхали за кордон, а мені було боязно їхати з хворою дитиною, та залишати безпорадну хвору маму, та своїх рідних та друзів. Кожен день я проводжала когось зі знайомих та друзів на потяг, було дуже сумно на це дивитись, в голові скільки було думок та вагань, що не хочеться згадувати. Зараз я вже практично звикла до ситуації, але це тільки тому, що наше місто, дякую богу і нашим хоробрим воїнам, ці орки не чіпають. Звичайно, вони дістали наше місто ракетами, пошкодили важливі інфоструктури, але я вірю, що скоро все закінчиться, і надіюсь та вірю, що ми переможемо і здолаємо все!!! Тому що я Україна!!!

Citation

“Testimony 302,” Narratives of War, accessed November 11, 2024, https://now.omeka.net/items/show/284.

Geolocation