Testimony 245

Testimony 245

2022-06-08

War both unites and separates. During the bombing of the city we were in, my husband and I tried to survive. We looked for water and food in the surrounded city, where there was no delivery of provisions and water. It was scary to go to the markets, because we were shelled, but it was there that in some of the surviving small shops salespeople still went out and sold out goods. If it came out early, there was a chance to stand in line and buy something more nutritious than tea. Tea was left over in many places, but in a city where there is no food, tea is not the main thing. It was lucky to get at least some chips. It was an even greater joy to get the cookies, because they were not salty. It was almost impossible to get water and salty foods could play a bad joke. Those who lived near these shops and could be one of the first in line were in a more advantageous situation.` My husband and I walked and stood in long lines for water, not always getting it due to the lack of water for everyone who came for it. We searched for wells under shelling. We visited places we had never been to in the city where I lived for eleven years, and my husband since childhood. In moments when I was especially scared, when shells were flying and whistling overhead, he supported me and told me that everything would be fine. But when we got to our house, he could sit during the shelling in the room and not go to hide in the corridor. It's just that there were windows in the room, when a projectile exploded, fragments of glass could injure or even kill. I was worried not only for myself, but also for him. I asked to go with me to the corridor, but he said that he could not see his life outside this city, it was his hometown. If there is no city, there is no him. I begged him to go to the corridor. Sometimes he still went. He did what I asked to save himself. But he personally had no desire to live. It scared me. I didn't want to lose someone close to me, besides, I felt even more close to him, going through all the hardships during the war. And he was different: outside, looking for an opportunity to get water or food, he seemed to mobilize, but at home he did not want anything, not even to escape from shelling. We were lucky enough to leave the city on March with neighbours who had a car. Then we lived for some time in the village with my parents. And then he decided to try to go to the territory controlled by Ukraine to find a job at the factory. We decided that he will live in the factory dormitory for a certain time, and when he will be able to rent some kind of housing - then I will come to him. We could not go together. I would have nowhere to live, we only had money for the road. I lost my job because of the war. My husband and I each call one of the messengers. He got a job, but not immediately, for about weeks he submitted documents and underwent a medical examination. Now he rents an apartment. But the road to the controlled territory has become more dangerous than before. At the time when he was traveling, it was possible to reach [CITY] within - days. Now it is difficult to drive through checkpoints. People live in the fields for weeks to be able to drive. And at this time there are shellings and you cannot hide from them in the field. While we agreed that when the road becomes safer, I will come. So the war has separated us for now, although I believe that it must end and we will be united with my husband. He doesn't want anything to happen to me during the trip. He is worried and says that he will not forgive himself if something happens. But it's hard for me to hear how he sometimes admits that he doesn't see the point in anything. He is very worried about the fact that his hometown was wiped out almost to . He does not see himself anywhere else. I try to calm him down, but I don't always succeed. He does not want to seek help from specialists. He says he feels better when he talks to me. And I am very worried about him. I try to be optimistic so that he doesn't get upset, but I still worry about him. I am glad that he got a job after all and is a little distracted from bad thoughts. I'm happy when he talks about work. Let it keep him at least. I talk to him every day for - hours with breaks. I don't want him to feel alone. We watch comedies with him and then share our impressions. I want him to see more than just sadness.

Війна як об'єднує, так і роз'єднує. Під час бомбардувань міста, в якому ми знаходились, ми з моїм чоловіком намагалися будь-що вижити. Шукали воду та їжу в оточеному місті, де не було підвозу провізії та води. На ринки було страшно йти, бо їх обстрілювали, але саме там в деяких вцілілих невеличких магазинах ще виходили реалізатори та розпродували товар. Якщо вийти зрання, то був шанс простояти в черзі і придбати щось більш поживне за чай. Чай був у залишках в багатьох місцях, але ж у місті, де немає їжі, чай — то не головне. Було щастям дістати хоча б чипси. Ще більша радість була дістати печиво, тому що воно не було солоним. Води було майже не дістати і солоні продукти могли зіграти злий жарт. У більш виграшній ситуації знаходилися ті, хто жив поблизу від цих магазинчиків і міг бути одним із перших у черзі. Ми з чоловіком ходили і стояли у довжелезних чергах за водою, не завжди діставши її через брак кількості води на усіх, хто прийшов за нею. Під обстрілами шукали криниці. Побували в тих місцях, де ні разу не бували у місті, в якому я жила одинадцять років, а мій чоловік — з дитинства. В моменти, коли мені було особливо страшно, коли снаряди літали і свистіли над головою, він мене підтримував і казав, що все буде добре. Але коли ми діставалися нашого дому, він міг сидіти під час обстрілів у кімнаті і не йти ховатися у коридор. Просто в кімнаті були вікна, при вибуху снаряду уламки та осколки від скла могли поранити чи навіть вбити. Я переживала не лише за себе, але й за нього. Просила йти зі мною до коридору, але він казав, що не бачить свого життя поза цим містом, це його рідне місто. Немає міста - немає й його. Я благала його йти до коридору. Іноді він все ж йшов. Він робив те, що я просила, щоб врятуватися. Але особисто у нього бажання жити не було. Це мене лякало. Я не хотіла втратити близьку мені людину, до того ж я відчувала ще більшу близькість із ним, проходячи через усі негаразди під час війни. А він був різним: надворі, шукаючи можливості дістати воду чи їжу, він наче мобілізувався, а вдома не хотів нічого, навіть рятуватися від обстрілів. Нам пощастило виїхати з міста березня разом із сусідами, які мали машину. Потім ми жили деякий час в селі у моїх батьків. А потім він вирішив намагатися виїхати на підконтрольну Україні територію, щоб знайти роботу на заводі. Ми вирішили, що він певний час мешкатиме у заводському гуртожитку, а коли матиме змогу винайняти якесь житло - то я до нього приїду. Ми не могли поїхати разом. Мені ніде було б жити, коштів у нас було лише на дорогу. Через війну я втратила роботу. Ми з моїм чоловіком зідзвонюємося по одному із месенджерів. Він влаштувався на роботу, але не відразу, близько тижнів він подавав документи, проходив медогляд. Зараз він винайняв житло. Але дорога до підконтрольної території стала більш небезпечною, ніж раніше. В той час, коли він їхав, можна було протягом - днів дістатися [МІСТО]. Тепер через блокпости важко проїхати. Люди тижнями живуть у полі, щоб мати змогу проїхати. А в цей час там бувають обстріли і в полі не сховаєшся від них. Поки ми умовилися, що коли дорога стане безпечнішою, я приїду. Тож війна нас поки що роз'єднала, хоча я вірю, що вона має скінчитися і ми об'єднаємося з чоловіком. Він не хоче, щоб зі мною щось трапилось під час поїздки. Він переживає і каже, що не пробачить собі, якщо щось трапиться. Але мені важко чути, як він іноді зізнається, що не бачить сенсу ні в чому. Він дуже переживає за те, що його рідне місто стерли майже під . Він себе не бачить деінде. Я намагаюся його заспокоювати, але в мене не завжди це виходить. Він не хоче шукати допомоги у спеціалістів. Каже, що йому стає легше, коли він спілкується зі мною. А я за нього дуже переживаю. Намагаюся демонструвати оптимізм, щоб він не засмучувався, але все одно переживаю за нього. Я радію з того, що він все ж влаштувався на роботу і трохи відволікається від поганих думок. Я радію, коли він говорить про роботу. Хай його хоч це тримає. Я з ним спілкуюся кожен день по - години з перервами. Я не хочу, щоб він почував себе самотнім. Ми з ним дивимося комедії і потім ділимося своїми враженнями. Я хочу, щоб він бачив не лише смуток.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.