Testimony 243

Testimony 243

2022-06-08

The city in which they lived is [CITY]. To say that we have lived through terrible times is to say nothing. The most terrible thing is the information blockade - when you do not understand what is happening around you, whether your relatives who live in another part of the city are alive. In order to find out, we were forced to run during quiet hours from shelling. Is there an evacuation? Where to get water, food, medicine? Nowhere! Because they were no longer in the city on the rd day of the war. Everything was smashed and looted by people out of fear and desperation. Panic and hunger began in the city, which had already been under siege for - years since the start of the war. Hunger, cold and lack of information. Optimism was not added. It was very difficult: the products of the bistro began to run out (we were people in one house, because our house was already broken and we came to our parents). There was not enough food, but also water. They visited relatives. We stood in line there for - hours. But how much water could we carry? Then we started firing shells so that we couldn't leave the basement of the house. We collected rainwater, boiled it and drank it. Thanks that the parents did not throw out the stove, which was burned with firewood. So we survived. Because we saw with our own eyes how people died under shelling, in queues for water, from hunger, and the worst thing was freezing in their own apartments, which were standing without windows, from the cold. There were frosts - - C. It was terrible that every day for many times the city was shelled with grads, mortars and tanks, but it turned out that it was not the most terrible thing that could happen. Because then planes flew in and started bombing the city. We did not understand what was happening, which areas of the city or industrial facilities were under attack. For the first couple of days, we only heard the terrible sounds of the bombings, which were like the screeching of metal and dull blows, as if from concrete. Having already left (we were running away from what was going on), we learned that many buildings in the city had been bombed. We lived in the suburbs in a modern house, but the planes flew to us as well. When they started bombing the port, schools (school №), houses, and the fire department, which was next to us, we decided to flee immediately. We grabbed what was at hand and got into the field of view, got into their own car and drove towards [CITY]. We were driving during the shelling. There were still people on the road who were just like us, scared in their cars and trying to leave. The road was very difficult and long. We took children, including a child under year old. During the road to [CITY], we came under fire near [CITY] in the village of [CITY]. I will not even describe what we experienced there. We came to [CITY] crying, scared and almost alive. Morally broken, we started talking after a few days.

Місто, в якому проживали — [МІСТО]. Сказати, що ми пережили жахливі часи, це не сказати нічого. Найстрашніше - це інформаційна блокада - коли ти не розумієш, що відбувається навколо, чи живі твої родичі, які живуть в іншому районі міста. Щоб дізнатися, вимушені були бігати в години затишшя від обстрілів. Чи є евакуація? Де роздобути води, їжі, ліків? Ніде! Бо їх в місті вже не було на день війни. Все було розбиття та розграбоване людьми зі страху та відчаю. В місті, яке вже через - з початку війни опинилося в облозі, починалася паніка та голод. Голод, холод та відсутність інформації. Оптимізму не додавали. Було дуже важко: продукти швидко почали закінчуватися (нас в одному будинку було чоловік, бо житло наше вже було розбите і ми приіхали до батьків). Не вистачило не тільки їжі, а й води. Ходили до джерел. Там в черзі стояли по - години. Але скільки ми могли на собі принести води. Потім почали гатити снарядами так, що з дому - підвалу вже не виходили. Збирали дощову воду, кип'ятили і пили. Дякувати, що батьки не викинули плиту, яку топили дровами. Так і вижили. Бо бачили на власні очі, як гинули люди під обстрілами, в чергах за водою, від голоду, і найстрашніше, замерзали у власних квартирах, які стояти без вікон, від холоду. Морози були - - С. Страшним було те, що кожного дня протягом багатьох годин місто обстрілювали з градів, мінометів та танків , але виявилося, що це було не найстрашніше, що може бути. Бо потім прилетіли літаки і почали бомбити місто. Ми не розуміли, що відбувається, які райони міста чи промислові об’єкти були під ударом. Ми тільки перші пару днів чули страшні звуки бомбардувань, які були схожі на скрежетання металу та глухі удари начебто від бетону. Вже виїхавши (бігли в чому було) дізналися, що це бомбили багатоповерхівки в місті. Ми жили в передмісті в сучасному будинку, але літаки долетіли і до нас. Коли почали бомбити порт, школи (ЗОШ ), будинки, пожарну частину, яка була поруч з нами, ми вирішили тікати негайно. Схопили, що було під рукою та попало в поле зору, сіли на власне авто і поїхали в сторону [МІСТО]. Їхали під час обстрілу. На дорозі ще були такі ж як ми, перелякані люди в авто, які намагалися виїхати. Дорога була дужа важка та довга. Ми вивозили дітей, в тому числі дитину до року. Під час дороги до [МІСТО] потрапили під обстріл під [МІСТО] в селі [МІСТО]. Те, що ми там пережили, я навіть не буду описувати. Приїхали до [МІСТО] заплакані, перелякані та ледь живі. Морально розбиті , говорити почали через декілька днів.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.