Testimony 23

Testimony 23

2022-05-23

I want to tell everything from the beginning. There was distance learning in my school and I could have been at home, but I had to go to [CITY] because I worked there. When my roommate came home from work on February , she told me, "I need to pack my bags," at first I didn't understand, but then she explained that her partner was in the military and he said it was better to be ready for anything. Because Russian President posted a speech, in which he recognized the "DPR" and "LPR". After watching his speech, I realized that this man is not only sick with a headache, but also does not know the history (I would advise him to go to courses or to a hospital for the mentally ill). In the evening of February , we were ready, we were afraid that the war might start, because my roommate was in constant contact with her military friends and they talked about the situation in the country. We could not sleep until am, everything was quiet, but this silence was scary. Still, we fell asleep, but did not sleep long. At am a plane flew over our house, it was very loud and we woke up. At . a boyfriend came to my roommate and said, "It's started." We brought our suitcases to the room under our house, as well as blankets and warm bedspreads, in case we would be sitting there for a while. At six o'clock in the morning we were already sitting on the bed by the wall and waiting, we didn't know what. Almost at seven in the morning my mother called me (she and my stepfather are in the military), asked if I was all right, said that there were problems on the border with Belarus, she was in the military unit, because all military people were convened immediately, said: "Daughter, I love you." , and that was the end of our conversation, because she had to run. I put down the phone and looked out the window. Five minutes later I saw a red-yellow glow, followed by the sound of an explosion. My roommate and her child ( years old) and I went down to the basement, where we heard or more explosions. An hour later we were taken away by my roommate's relatives, where I stayed for two days. My mother and her colleagues were transported to another location, as enemy planes bombed the units where these soldiers were. The worst thing was that I did not know where they were and where they were being taken, it was scary to think that they could be brought to "hot spots". On February , I decided to go home, but the bus station was full of people and I had to find a car that could get to my family. It was not difficult, and in two hours I was home. My uncle insisted that I go to Poland, he said: "We have someone to worry about, your brother, mother, stepfather, uncle at war, so you must be safe." We went, in Poland I talked to my mother once a day or two. It was hard to hear, "Daughter, I'll call you back, drones are flying over us," calling my brother, who is somewhere in eastern Ukraine, and finding out that they were being sent closer and closer to the border with Russia every time. I wanted to wake up and realize that this is just a nightmare. I once asked my mother if it was possible to return home, and she replied, "Your safety is my peace." So, now I'm still in Poland, every day I try to talk to my family and make sure that they are all right.

Хочу розповісти все з початку. В моєму навчальному закладі було дистанційне навчання і я могла б знаходитися вдома, але була змушена їхати до [МІСТО], оскільки працювала там. лютого прийшовши з роботи моя сусідка по кімнаті сказала мені: "потрібно збирати валізи", спочатку я не зрозуміла цього, але потім вона пояснила, що її молодий чоловік – військовий, і він сказав, що краще бути готовим до всього, адже президент Росії виклав звернення, у якому він визнав "ДНР" та "ЛНР". Переглянувши його звернення я зрозуміла, що ця людина не лише хвора на голову, а й зовсім не знає історії (порадила б йому сходити на курси, або ж у лікарню для психічно хворих). Ввечері, лютого ми були готові, ми боялися, що може розпочатися війна, адже моя співмешканка постійно тримала контакт зі своїми друзями-військовими й вони розповідали про ситуацію в країні. Ми не могли заснути до ночі, все було тихо, але ця тиша лякала. Все ж таки ми заснули, але спали не довго. О ночі на нашим будинком пролетів літак, це було дуже гучно і ми прокинулися. О . до моєї співмешканки прийшов її хлопець і сказав: "Почалося". Ми занесли наші валізи до приміщення під нашим будинком, а також теплі ковдри, на випадок, якщо ми будемо сидіти там деякий час. О шостій ранку ми вже сиділи на ліжку біля стіни й чекали, самі не знали навіщо. Майже о сьомій ранку мені зателефонувала мама(вона і мій вітчим військові), запитала чи у мене все добре, сказала що на кордоні з Білорусією проблеми, вона у військовій частині, бо всіх військових негайно скликали, сказала:" Доця, я люблю тебе", і на цьому наша розмова закінчилася, бо їй потрібно було бігти. Я поклала телефон і дивилася у вікно. Через п'ять хвилин побачила блиск червоно-жовтого кольору, відразу після нього пролунав звук вибуху. Я зі своєю співмешканкою і її дитиною( років ) спустилася у підвал, там ми почули ще чи вибухів. Через годину нас забрали рідні моєї співмешканки, у них я пробула два дні. Мою маму і її колег перевезли в інше місце, оскільки ворожі літаки бомбили такі частини, в яких були ці військові. Найгірше було те, що я не знала де вони та куди їх везуть, було страшно подумати, що їх можуть привезти у "гарячі точки". лютого я вирішила поїхати додому, але автостанція була заповнена людьми і я була змушена знайти машину, якою зможу дістатися до рідних. Це було нескладно, і вже через дві години я була вдома. Мій дядько наполягав на тому, щоб я поїхала до Польщі, він сказав:" Нам є за кого хвилюватися, твій брат, мама, вітчим, дядько на війні, тому ви маєте бути в безпеці". Ми поїхали, в Польщі я розмовляла з мамою один раз на день-два. Було тяжко чути:" Доця, я передзвоню, над нами літають дрони", дзвонити до брата, який знаходиться десь на сході України, і дізнаватися, що кожен раз їх відправляють ближче і ближче до кордону з Росією також було тяжко. Хотілося проснутися і зрозуміти, що це просто страшний сон. Одного разу я запитала в мами чи можна вже повертатися додому, вона відповіла :"Твоя безпека - мій спокій". Отож, зараз я ще в Польщі, кожного дня намагаюся поговорити з рідними і переконатися, що у них все добре.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.