Testimony 242

Testimony 242

2022-06-08

My story is special and ordinary (as for wartime). I met the beginning of the war while working abroad. A week before the full-scale invasion of Russia, I had just arrived in Poland, where I got a job. The work is hard, as for a woman, ten hours standing at the machine. But funds were badly needed. Because my three children remained in Ukraine with my old mother. The youngest daughter is only years old, the middle one is years old, and the son is years old. The middle daughter called very early on February . Around six o'clock in the morning. I was very wary of this call, because of course it is impossible to wake up my children at such a time. I quickly answered the video call on Viber and saw the children, who were already warmly dressed. The middle daughter was crying, the youngest, not understanding what was happening, was frightened. The son spoke quickly, like an adult: "Mom, there are tanks in our city. They are shooting. We are going to the basement. We have put on warm clothes." I heard a few words from my mother about the beginning of the war, about the offensive from the border. Then the connection was interrupted. For a long time. The Internet disappeared, along with the light. Then the mobile connection disappeared because the tower was bombed. I didn't know what to do. There were occupiers in my hometown, it was almost impossible to get there and it was very unsafe. I didn't have money for the trip from Poland either. I haven't heard anything about the children and mother for a week. There was no connection. News was learned from the Internet and television. I borrowed money from a friend for the trip. I was going to go. At work, the management treated my difficult situation with understanding and promised to accept me again upon my return. When the things were collected, I sat down in front of the hard road in the dormitory chair, and I inadvertently looked into the mirror on the wall. A woman with tear-swollen eyes and gray hair was looking at me from the mirror. I had never seen a single gray hair on my head before. And now my head was as if sprinkled with ashes. But I didn't care at all. There were only prayers for the children and the old mother in my head. From the nearby city, where my bus stopped, I rode in two accompanying cars, then walked, bypassing enemy checkpoints. Bullets flew overhead, shots rang in the ears, but there was no fear at all. Only the thought of keeping the family alive. When I reached the nearby street, I smelled the acrid smell of smoke. Raising her eyes to the sky, she saw a black canvas from the fire. I understood that the fire was most likely on our street. The legs were as if stuffed with cotton wool, weightless and naughty. I could barely drag them along the road. But that's how it seemed to me. The neighbours said that I did not walk, but ran like crazy. Even at the beginning of our street, I dropped my suitcase with things and gifts in order to run home faster. I ran up. I fell on my knees in front of my home yard with a gate knocked out by a shell. I howled like a she-wolf. Our house was burning. The fire engulfed everything in the yard. I ran to the fire for a moment, but the flames grabbed my clothes and I jumped back. There were no people on the street. Unless they looked from houses and basements, but were afraid to go out. I watched my house burn, my past peaceful life, and cursed all of Russia, every mother who let her son go to this war, to the execution of the Ukrainian people. I understood that there is hope. That my closest people could be hiding somewhere with neighbours. I knocked on the neighbouring yards, shouted and called for help, but no one opened the door. That evening I went to spend the night in the landing, among the old linden trees. My dad used to plant those lindens. This is all I have left of my family. Approaching the landing, I heard the rustling of branches. I stopped powerless, but was not frightened. I didn't care. Then the heart started pounding, as if it felt it. I turned my head. Behind an old linden tree, wrapped in a blanket, sat my three little ones. They sat quietly. They just trampled last year's dry leaves with their legs. My mother was sitting next to me, as black as a shadow. A warm scarf was draped over her shoulders. She was not wearing a jacket. My children were sitting on her warm jacket. I quietly called them. They jumped up in fright and ran to me. Mom sat motionless. She only cried. All night we got out of the city by the road I used to get there. It was difficult. But we managed. We left. I took my family to Poland. We are together. All are alive. This is the main thing. It's such a pity for a family house. Mom cries and says that we are homeless in a foreign land. And I reassure her that we are a family saved from hell. A family with a destroyed past, but with hope for the future.

Моя історія особлива і звичайна (як для воєнного часу). Початок війни я зустріла на роботі за кордоном. За тиждень до повномасштабного вторгнення Росії, ятільки приїхала до Польщі, де влаштувалась на роботу. Робота важка, як для жінки, десять годин стоячи, біля верстата. Але вкрай потрібні були кошти. Бо в Україні із старенькою мамою залишились троє моїх дітей. Меншій доні лише роки, середній - , а сину років. Середня доня зателефонувала лютого дуже рано. Близько шостої години ранку. Я дуже насторожилась цьому дзвінку, бо звичайно в такий час моїх дітей не можливо розбудити. Швиденько відповіла на відео дзвінок по "вайберу"і побачила вже тепло вдягнених дітей. Середня доня плакала, молодша, не розуміючи що відбувається, була перелякана. Син говорив швидко, як дорослий: "Мамо в нашому місті танки. Стріляють. Ми йдемо в підвал. Вдяглися тепло". Почула кілька слів від мами, про початок війни, про наступ з кордону. Далі зв'язок прервався. Надовго. Зник інтернет, разом зі світлом. Потім зник мобільний зв'язок, бо розбомбили вишку. Я не знала, що робити. В рідному місті були окупанти, потрапити туди було майже не можливо і дуже не безпечно. Грошей на дорогу з Польщі в мене теж не було. Я тиждень нічого не чула про дітей та маму. Зв'язку не було. Новини дізнавалась з інтернету та телебачення. В знайомої позичила гроші на дорогу. Зібралася їхати. На роботі керівництво поставилось до моєї складної ситуації з розумінням і пообіцяли при поверненні прийняти мене знову. Коли речі були зібрані, я сіла перед важкою дорогою в крісло гуртожитку, і ненавмисно глянула в люстерко на стіні. З дзеркала на мене дивилась жінка з запухшими від сліз очима і сивим волоссям. Я раніше не бачила на своїй голові жодної сивої волосини. А зараз моя голова була наче попелом притрушена. Але мене це зовсім не хвилювало. В голові були лише молитви за дітей та стареньку маму. З сусіднього міста, де зупинився мій автобус, я їхала двома попутними автомобілями, потім йшла пішки, в обхід ворожих блокпостів. Над головою літали кулі, в ушах дзвеніли постріли, але страху не було зовсім. Лише думка про те, аби застати родину живою. Коли я дісталась сусідньої вулиці, то відчула їдкий запах диму. Піднявши очі до неба, побачила чорне полотно від пожежі. Я розуміла, що подежа швидше за все на нашій вулиці. Ноги були наче ватою набиті, невагомі та неслухняні. Я їх ледве тягла по дорозі. Але то мені так здавалося. Сусіди казали, що я не йшла, а бігла, як навіжена. Ще на початку нашої вулиці я кинула свою валізу з речами та гостинцями, аби швидше добігти до дому. Добігла. Впала на коліна перед рідним двором з вибитими снарядом воротами. Я вила як вовчиця. Горів наш дім. Пожежою було охоплено все, що було в дворі. Я на якусь мить підбігала до вогню, але язики полум'я хапали мене за одяг і я відскакувала назад. Людей на вулиці не було. Хіба що виглядали з будинків та підвалів, але боялися виходити. Я дивилася як горить мій дім, моє минуле спокійне життя і проклинала всю Росію, кожну матір, яка пустила свого сина на цю війну, на страту українського народу. Я розуміла, що надія є. Що мої найрідніші люди могли ховатися десь в сусідів. Я стукала в сусідні двори, кричала і волала про допомогу, але ніхто не відкривав. Вечоріло. Зібралася ночувати в посадці, між старих лип. Ті липи колись садив мій тато. Це все, що залишилось у мене з рідного. Підходячи до посадки, почула шурхіт гілок. Зупинилася безсила, але не злякалась. Мені було всеодно. Потім серце закалатало, наче відчуло. Я повернула голову. За старою липою, замотані в ковдру сиділи троє моїх малят. Сиділи тихенько. Тільки переминали ніжками минулорічне сухе листя. Поряд чорна, як тінь, сиділа мама. Тепла хустка накинута була на плечі. Куртки на ній не було. На її теплій куртці сиділи мої діти. Я тихенько гукнула їх. Вони налякано підскочили і побігли до мене. Мама сиділа непорушно. Лише плакала. Цілу ніч ми вибиралися з міста тією дорогою, якою я туди діставалась. Було важко. Але ми впорались. Ми виїхали. Я вивезла родину в Польщу. Ми разом. Всі живі. Це головне. Шкода дуже рідної хати. Мама плаче і говорить, що ми безхатченки на чужині. А я її заспокоюю, що ми родина, врятована з пекла. Родина, зі знищеним минулим, але з надією на майбутнє.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.