Testimony 240

Testimony 240

2022-06-07

At first it was a shock and a feeling of unreality of everything that was happening. It seemed that you just need to wake up. With the beginning of the shelling came panic attacks - I ran around the rooms looking for a hiding place, my eyes were dark, my hands were sweating, and my stomach was walking like during oriental dances. In the first two weeks I had diarrhea from the morning attacks. That is, it was the first time that I was so terrified that I had to run to the toilet. This was not the case during the day. I have never felt as much fear in my entire life as I did in March. We lived in the corridor, on the floor. It was scary in the house, and it was scary to go outside. Later came apathy, hopelessness, a sense of the futility of all efforts to survive. It stopped being scary despite the surrounding horrors. You understand that the next bomb may hit your house, and you can't help it. Just waiting. The most terrible was the aerial bombardment. The plane dropped the bomb, went on a new circle and dropped the bomb again. Then it flew to the airfield to refuel, for about hours, then the same thing again. We counted the time between the attacks. The worst thing was when the projectile flew into the next room, it was such a horror that I don't know what to compare it with. The balcony, windows were smashed, there was a hole in the wall, the whole apartment was in ruins, construction debris and dust, and I and the cat huddled in the corner of the room and trembled all over. It was a little easier psychologically in the basement because at least there were people around. It was very hard to bear the cold in the basement and the lack of water. Even the lack of food did not bother me as much as the lack of water. We drained water from the water heater, batteries, collected rainwater, melted snow. People were actually put in completely unsanitary conditions. It was disgusting from ourselves, because the head had not been washed, not bathed, not washed for a month. We slept in down jackets and boots without undressing. More than anything, I want to forget it all, like a terrible dream, and get my life back. When I realize that this is impossible, I feel despair.

Спочатку це був шок і відчуття нереальності всього, що відбувається. Здавалося, що просто треба прокинутися. З початком обстрілів прийшли панічні атаки - я бігала кімнатами, шукаючи схованку, в очах було темно, руки пітніли, а живіт ходив ходуном, як під час східних танців. В перші два тижні в мене був пронос від вранішних обстрілів. Тобто саме спросоння від жаху скручувало так, що треба було бігти в туалет. Вдень такого не було. Такої кількості страху я за все життя не відчувала, як за березень. Жили в коридорі, на полу. Було страшно і в будинку, і страшно виходити надвір. Пізніше прийшли апатія, безвихідь, відчуття безглуздості всіх намагань вижити. Перестало бути страшно попри навколишні жахи. Розумієш, що наступна бомба може влучити в твій будинок, і ти нічим зарадити цьому не можеш. Просто чекаєш. Найжахливіше було авіабомбардування. Літак скидував бомбу, виходив на нове коло і знову скидував бомбу. Потім відлітав на аеродром заправитися, десь на години, потім знову те саме. Ми рахували час між обстрілами. Найстрашніше було, коли снаряд влетів в сусідню кімнату, це був такий жах, що не знаю, з чим порівняти. Розтрощило балкон, вікна, в стіні дира, вся квартира в уламках, будівельному мусорі та пилу, а я з кішкою вжалася у вугол кімнати і тремтіла всім тілом. У підвалі було трошки легше психологічно, бо були хоча б люди навкруги. Дуже важко було переносити холод у підвалі та відсутність води Навіть відсутність їжі не так дошкуляла, як відсутність води. Ми зливали воду з водонагрівача, батарей, збирали дощову воду, топили сніг. Люди фактично були поставлені в умови повної антисанітарії. Було гидко від самих себе, бо місяць не мита голова, не купана, не випрана. Спали в пуховіках та сапогах, не роздягаючись. Більше за все я хочу то все забути, як страшний сон, та повернути своє життя. Коли розумію, що це неможливо, впадаю у відчай.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.