Testimony 238

Testimony 238

2022-06-07

I'm [NAME], and I heard the first huge, strong, powerful "boom" at : a.m. on February , , I will never forget this sound, I was terribly scared and ran to my husband to ask... what it was. He answered... the war. I couldn't believe it, it couldn't be, how could it be, for what, who did we blame? Then on the social network and Viber there was also news that the war had started... All thoughts about the grandson my daughter...I call my daughter, I say the war has started, she doesn't believe it either, but how is it, why the war, what is it for? My husband and I went to pick up our grandson in the village. We took our daughter to work, she is a doctor. When we got home, it started something terrible, grads flew, I never even expected such horror. My grandson and I hid under the table in the house, I covered him with a blanket, calmed him down, the child was scared. Then it started even scarier, artillery shelling. Then aviation, bombs, and vacuum and rocket shelling. I never thought that air shelling is so scary, it's such a horror that I will never forget, the house was bouncing, the windows were blown out. The door flew into the house, everything cracks, falls, hits, breaks, everything that we worked on all our lives went to dust, there was no light, there was no communication, there was no heat either, such hell began that it was as if in I had a terrible dream, such shelling, and aviation and artillery, hail...for more than a month we lived and hid our grandson, it is so scary when you cannot save the situation, when all your efforts to do something are useless, fear for the life of the child. fear for the life of the grandson is the most terrible hours, days, months of my life, there was almost no contact with my daughter. Her life is on the line, everything around the hospital is being torn, windows are flying out, and she is operating, she cried, but she did her work day and night, when the connection appeared/ We corresponded with daughter by SMS, ... you are alive. while you wait for an answer, it seems like an eternity, constant crying, constant fear for the life of the child and grandchild drove you crazy, one question always one question "For what?”. For whaaaaat? Destroyed houses, people's tears everywhere. Fear, death, injuries, and not knowing when and how this fear will end, gave people no peace, somewhere to run... how, and where, where we are needed... My daughter is also crying, she does not believe , that we could live to such a hell, but we never did or wished any harm to anyone. The daughter tells what is happening, how badly injured people and children are, how the city is destroyed and burned to the ground. It burns, tears, flutters, there is nowhere to hide, there is no heat, no light, no water, no food, and they didn’t even think about food, what kind of food is there, because of such fear, high-rise buildings fall from explosions, houses are on fire, and you need to operate on floor, never forget this fear… The grandson even reassured the mother, promising her that everything will be fine... the grandson is years old, and he, promises his mother that everything will be fine, after the occupiers retreated a month and a half later, the daughter came home, we dressed her a little warmer, gave her something to drink with tea, she drank sedatives and fell asleep, we sat next to her so quietly so as not to wake her up, and she did not even believe that she was asleep, ... after a month and a half of not sleeping, she would doze off for a minute whenever possible, it's so scary, I don't want to fall asleep and find myself under the rubble... I don't want anyone to experience such fear...

Я [ІМʼЯ], та перший величезний , сильний,потужний "бабах" я почула у . ранку лютого року,цей звук я ніколи не забуду,я страшенно перелякалася та мерщій побігла до чоловіка спитать .... що це було . Він відповів... "війна". Я не повірила,такого не може бути, як це так, за що, кому ми чим завинили? Потім у соц мережі та у вайбері також звістка про те, що розпочалася війна... Всі думки про онука про доньку... Телефоную доньці,говорю "розпочалася війна", вона також не вірить, та ,як це так,чому війна,за що нам таке? Ми із чоловіком поїхали забрати онука в село. Доньку відвезли на роботу, вона ж лікар. Приїхали додому, розпочалося щось страшне, гради полетіли, я такого страхіття навіть ніколи не очікували. Із онуком заховалися під стіл, у будинку, я його накрила ковдрою, заспокоюю, дитина злякана. Потім розпочалося ще страшніше, обстріли артилерією. Потім авіація, бомби, і вакуумні і ракетні обстріли. Я ніколи не думала про те, що авіаційні обстріли це так страшно, це таке страхіття, якого я ніколи забути не зможу, будинок аж підстрибував, вікна вилетіли. Двері влетіли в будинок, усе тріщить, падає, б'ється,ламається,все те, над чим ми працювали все своє життя, пішло прахом, світла не стало, зв'язку не стало, тепла також не стало, таке пекло почалося, що наче у страшному сні, отакі обстріли, і авіація і артилерія, гради .. Більше місяця жили та ховали онука, це так страшно. коли ти не зможеш зарадити ситуації. Коли все твоє намагання щось зробити марне,страх за життя дитини. Страх за життя онука - це найстрашніші години, дні, місяці мого життя. Зв'язку з донькою майже не було. її життя на волосинці,рветься все,що може коло лікарні, вікна вилітають, а вона оперує. Вона плакала, але роботу свою робила і в день і вночі, коли з'являвся зв'язок, переписувалися із донькою смс... "Ти жива?". Доки дочекаєшся відповіді, проходить наче вічність постійний плач,постійний страх за життя дитини та онука зводив з ума,одне запитання постійно одне запитання... за щоо. за щооо? Скрізь поруйновані будинки, сльози людей. Страх, смерті, поранення, та не знаючи, коли і як оце страхіття закінчиться, не давав людям спокою, кудись тікати... як, та куди, де ми потрібні... Донька також плаче, вона не вірить, шо ми могли дожитися до отакого пекла, та ми ж нікому, ніколи ніякого зла не робили та не бажали... донька розповідає, що твориться, які важкопоранені люди, діти, як місто зруйноване вщент горить палає, рветься, бабахкає, заховатися ніде, немає ні тепла, ні світла, ні води, ні їжі, та про їжу навіть і не думали, яка там їжа, як отаке страхіття від вибухів падають багатоповерхівки, горять будинки, а оперувати потрібно на поверсі, це страхіття ніколи не забути... Онук навіть заспокоював маму, обіцяючи їй, що все буде добре... онукові років, а він мамі обіцяє, що все буде добре, після того, як окупанти через півтора місяці відступили, донька приїхала додому, ми її оділи потепліше, напоїли чаєм, вона випила заспокійливі та заснула, ми так тихесенько сиділи коло неї, щоб не розбудити, а вона навіть не повірила в те, що вона спала... після того, як півтора місяці не спавши, як була можливість, то придрімне хвилиночку, так страшно, шоб хоч не проспати та не опинитися під завалом... таке страхіття пережити я не бажаю нікому...

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.