Testimony 226

Testimony 226

2022-06-06

My experience was very difficult because I am from the city of [CITY], a war zone. I woke up in the morning, my mother woke me up and told me that my sister was shot on the other side of the city and she will not go to work today, but will go to a friend (he works on a bus). I wrote to my work colleagues on Telegram and asked if I needed to go to work, they answered that I didn't need to and I went to bed and slept for a long time. It was the last morning when I slept so long in my hometown. Then, as before, when I was at home, I ran to the bus stop to my mother and friend, prepared a thermos with tea and food for them. On this day, people were allowed to ride for free, as the mayor of the city ordered. Suddenly, at two o'clock, my friend's boss called and told me to urgently go to the depot. This is exactly where they bombed. We arrived there, it was quiet. My friend went to the dispatcher, and my mother and I were alone on the street. Suddenly, artillery fire started somewhere nearby. There was nowhere to hide. I was so scared that I could no longer sleep at night. The next seven days were at home in the city. Then I left my hometown. The experience was very difficult and it is difficult to remember everything at once. We were forbidden to turn on the lights in the apartments and go outside after six o'clock. At four o'clock it was already dark and we had to decide whether to spend the night in the basement or in an apartment on the top floor without an attic. And the news is getting scarier and scarier: once Russians break through to the city and run through the once, once rockets are flying, once someone outside the window in the dark is shooting with a machine gun, now bombers are flying into the city... You are sitting in the room and here something flies quickly over your head and bombs somewhere very close, and then returns. And you don't have time to go down to the basement during this time. And you don't know where is better: in the entrance, near the thick walls, or in the basement, where there is no window. What if it suddenly collapses? There is no normal bomb shelter nearby. The subway is far away. It's scary. There is no peace anywhere. I slept dressed in the corridor near the door and ran out into the basement several times during the night. On stairs was also scary - they can quickly collapse. I ate practically nothing, a strong vomiting reflex. Constant panic. On the second day of the war, we went to the market, but we couldn't get into any store there: the queues were for several hours, plus the terminals were not working in most of them, and the money was running out, because the ATMs were also not working or there were long queues. At that time, there was a bombardment somewhere nearby, and a missile block crashed into the asphalt near a residential building. I was looking for a way to get out of the city. Acquaintances said it was dangerous. It's scary to get to the railway and ride it. And suddenly it will be bombed? It turns out that it is much more difficult for the most affected to leave for a safe part of the country or abroad.

Мій досвід був дуже важкий, тому що я з міста [МІСТО], зони бойових дій. Я прокинулася вранці, мене розбудила мати й сказала, що у сестри, на іншому кінці міста стрілянина й вона не піде сьогодні на роботу, а піде до друга (він працює на автобусі). Я написала своїм колегам по роботі в телеграм і запитала, чи потрібно йти мені на роботу, вони відповіли, що не треба і я лягла спати й довго проспала. Це був останній ранок, коли я так довго спала у своєму рідному місті. Потім, як і раніше, коли я була вдома, я побігла на зупинку до мами і друга, приготувала їм термос з чаєм та їжу. В цей день людей катали безкоштовно, так розпорядився мер міста. Раптом о другій годині зателефонував начальник друга й сказав терміново їхати в депо. Це якраз там , звідки бомбили. Ми приїхали туди, було тихо. Друг пішов до диспетчера, а ми вдвох з мамою залишились на вулиці самі. Раптом десь поряд почалася артилерійська стрілянина. Заховатися було ніде. Я так перелякалася, що більше не змогла спати вночі. Наступні сім днів у місті були вдома. Потім я покинула рідне місто. Досвід був дуже важким і все одразу пригадувати важко. Нам заборонялося вмикати світло в квартирах та виходити на вулицю після шостої години. О четвертій вже темніло й треба було вирішувати, чи ночувати у підвалі, чи в квартирі на останньому поверсі без даху. А новини все страшніші й страшніші: то русня прорвалася до міста й бігая вулицями, то летять ракети, то хтось за вікном у темряві стріляє з автомата, то на місто летять бомбардувальники... Сидиш так у кімнаті і тут над головою щось швидко пролітає й бомбить десь зовсім поряд, а потім повертається. Й ти не встигаєш за цей час спуститися у підвал. І не знаєш, де краще: у під'їзді, біля товстих стін, чи у підвалі, де немає віконці. А раптом завалить? Нормального бомбосховища поряд немає. Метро далеко. Страшно. Спокою немає ніде. Я спала вдягнена у коридорі біля дверей та декілька разів за ніч вибігала у підвал. На сходах теж страшно - вони швидко завалюються. Я не їла практично нічого, сильний рвотний рефлекс. Постійна паніка. На другий день війни ми пішли до ринку, але там не змогли потрапити до жодного магазину: черги були на декілька годин плюс у більшості не працювали термінали, а гроші закінчувалися, бо банкомати теж не працювали або великі черги. В цей час десь поряд бомбили й болванка від ракети врізалась у асфальт поряд с жилим будинком. Я шукала, як вибратися з міста. Знайомі казали, що це небезпечно. Страшно діставатися залізниці та їхати нею. А раптом по ній будуть бомбити? Виходить, найбільш постраждалим набагато важче виїхати до безпечної частини країни або закордон.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.