Testimony 225

Testimony 225

2022-06-06

The war caught me at home, in the city of [CITY]. I just got a job, came to the office in the morning, and they tell me: "Go home, wait for instructions." There is panic on the streets - ATMs are stormed, shops are closed, huge queues for bread. While I was waiting at the public transport stop, I saw many people with suitcases walking towards the intercity transport. And then I was overwhelmed with panic: "My daughter is a schoolgirl, my husband is at home." There is no money to go somewhere, and we haven't stocked up on food for a long time either. I often get sick, and first of all I ran around pharmacies - looking for the necessary medicines. In one of these queues, I felt sick, my kidneys seized after an hour of standing on the street. I went home, because of course everyone in line at the pharmacy is sick, no one will let you go ahead of them. While walking home, I heard an explosion somewhere behind me. I shuddered. This sound came from the corner where there was a queue at the pharmacy. I ran home, turned on the Internet, wanted to read the local news. Is everyone alive? When it started to fly into the city, my family and I hid in the basement. The basement is not adapted to sitting there for a long time. My daughter started to get sick. It was a kind of impasse - not to go to the basement and shake, what will fly or go there and get even more sick. My daughter and I decided to leave, but humanitarian corridors operated only from the neighbourhood, which was too far from our neighbourhood. I hesitated whether to go to the suburbs and wait for the afternoon bus (because the buses were promised at eight o'clock in the morning, but they arrived somewhere at noon) and get even more ill. Still, they decided to stay at home. My neighbour and I ran around the shops in search of at least some cereal or flour. Terrified people bought everything that was on the shelves. One morning, my husband went to clean the snow, and an enemy plane flew by. An automatic burst rang out from the plane, my husband jump out of surprise and ran into the house. We decided that the snow would melt by itself. When the necessary medicines and food were purchased, I decided that it was somehow wrong to sit at home and wait for peace. I found a group in Viber, where people gave medicine for free. I have a rather small first-aid kit at home, so there are plenty of extra medicines. I arranged a meeting with people and gave them the medicine they needed. After some time, I decided that I need to do something effective to win. I went to the nearest school to weave nets for our defenders. The women who wove camouflage nets greeted me warmly. They explained what and how to do it. For some time I came to weave nets until I was called to work. I hope to go there again in my spare time. I believe that I am doing something effective for the Victory of our defenders!

Війна застала мене дома, у місті [МІСТО]. Я тільки що влаштувалася на роботу, прийшла зранку до офісу, а мені кажуть: "Ідіть додому, чекайте вказівок". На вулицях паніка – штурмують банкомати, крамниці зачиняються, величезні черги за хлібом. Поки чекала на зупинці комунальний транспорт, бачила як багато людей з валізами ідуть у бік міжміського транспорту. І тут мене охопила паніка: "Дома дочка-школярка, чоловік". Грошей нема, щоб кудись виїхати, їжею теж не запаслися надовго. Я часто хворію, і в першу чергу я бігала по аптеках - шукала необхідні ліки. В одній із таких черг мені стало погано, схватило нирки після години стояння на вулиці. Я пішла додому, бо звісно у черзі в аптеку усі хворі, ніхто тебе не пустить вперед себе. Поки йшла додому, почула вибух десь позад себе. Я здригнулася. Цей звук линув з того краю, де була черга в аптеку. Я побігла додому, включила інтернет, хотіла почитати місцеві новини. Чи всі живі. Коли почало прилітати у місто - ми з родиною ховалися у підвалі. Підвал не пристосований до довгого сидіння там. Донька почала хворіти. Це була якась безвихідь - не піти у підвал і труситися, що прилетить чи піти туди і ще дужче захворіти. Ми з донькою вирішили виїхати, але гуманітарі коридори діяли тільки з околиці, яка була надто далеко від нашого мікрорайону. Я вагалася, чи доїхати до околиці і чекати автобус півдня (тому що обіцяли автобуси о восьмій годині ранку, а приїжджали вони десь о півдні) і ще дужче захворіти. Все ж таки вирішили залишитися вдома. Я з сусідкою бігала по крамницям у пошуках хоч якоїсь крупи, муки. Нажахані люди скуповували все, що було на полицях. Одного ранку чоловік пішов чистити сніг, а майже поряд пролітав ворожий літак. З літака пролунала автоматна черга, чоловік пригнувся з несподіванки, побіг у хату. Вирішили, що сніг і сам розтане. Коли необхідні ліки та продукти були закуплені, я вирішила, що сидіти дома і чекати миру якось неправильно. Знайшла групу в вайбері, де люди безкоштовно віддавали ліки. Аптечка в мене вдома чималенька, тому ліків зайвих - вдосталь. Я домолялася з людьми про зустріч, і віддавала їм ліки, яких вони потребували. Через деякий час, я вирішила, що потрібно робити щось дієве для перемоги. Я пішла плести сітки для наших захисників у найближчу школу. Жінки, які плели маскувальні сітки, зустріли мене привітно. Пояснили, що і як потрібно робити. Деякий час я приходила плести сітки, поки мене не визвали на роботу. Я сподіваюся у вільний час піду туди ще. Я вірю, що хоч щось дієве роблю для Перемоги наших захисників!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.