Testimony 224

Testimony 224

2022-06-06

From the morning of February , I was going to work, because I still did not know what was happening to my city, the country and the whole. Somehow I don't read the news in the morning, I don't have time for it, because I have to put a lot of effort into the morning meetings, I have a disability, I have difficulties in moving. So, I'm getting ready and I hear my mother, who was still asleep, say: "[NAME], ​​the war has started! Don't go anywhere!" I didn't believe it, I was a little bit angry that I had to leave, what a war there is, the same cannot happen in our time. Then mom jumped up on the sofa, let's run, collect some documents, medicine, keys, call her colleagues, acquaintances, relatives. I stood watching everything and could not understand that it was indeed a war! We both sat down next to each other, held hands and began to think about what to do next, because we no longer had our closest relatives. Soon after thinking about leaving the city, we decided to stay at home, because we have no relatives to go to. So we started inventing, what will happen next, and what kind of money to live on, and after a while it will all be? We made a sleeping place for ourselves on the floor, in the place away from the windows, and in the bathroom. Because we did not yet understand where it would be safer, and how long we will have to sit there. Closer to the evening, a colleague called me and asked where I was going to spend the night, would that place be safe for me? It made me feel good that an outsider was taking care of me, because for a long time I felt care for myself only from my mother. We had to pack up and go to the bomb shelter soon, we were afraid to go. It was scary to even go outside because we didn't understand how something could explode just anywhere and anytime! But, as they say, fear is a great power! It was he who drove me out of the house. For the first time. In my life. It's difficult for me to move because I have multiple sclerosis, but here I don't remember how I got to the goal! There were about people in the bomb shelter, some of them took their dog and cat. Everyone wants to live! People were discussing the situation, sharing their thoughts about the future, and there was a heavy tension in the air. It was very cold. And when I felt the first explosions, I was filled with such fear that I didn't think I could feel!!! So I couldn't even resist describing the whole nightmare during those few nights in the bomb shelter! So, unable to bear the harsh conditions of the bomb shelter, I persuaded my mother to go home and sit there waiting for fateful events. What will be will be!! After being forced to stay at home for another days, I almost lost the ability to walk without help. My mother and I didn't know what to do, because we didn't sleep because of fear, we hardly ate, and in order to bring at least some food, we had to choose the right moment and coincide with the store. Of course, it was not me who did it, but I was very afraid to be alone at home, especially when the howling was already loud and my mother had not yet arrived! So, on the th day of the war, another rocket flew to the neighbouring house, how scary it was to experience! It was because of that fear that I decided that I should run away, because I don't know what's next?!! Having hastily packed our things, placed our kitty to relatives (because my mother would not have enough strength to carry both me and the kitty), we set off on what seemed to us a short trip. We hoped that we would return home in two or three weeks. We ourselves did not understand how we overcame such a distance, but ended up in [CITY]!! We were going to go even further, abroad, but I got even worse from stress and we stayed for treatment at the [CITY] professor. As I now believe, fate itself made teams and our plans and good! We are on our land, have calmed down a little and are waiting for victory, or at least the end of active hostilities in our city! Glory to Ukraine!

Зранку лютого, я збиралася на роботу, бо ще не знала про те, що відбувається і моєму місті, та країні і цілому. Якось не читаю новин зранку, не маю на це часу, бо треба докладати багато зусиль до ранішніх зборів, маю інвалідність, складності у пересуванні маю. Тож, збираюсь я і чую, як моя мама, яка ще наче спала, каже : "[ІМʼЯ], війна почалася! Нікуди не йди!" Я не повірила, ще трохи огризнулася, що повинна йти, яка там ще війна, такого ж і наш час не може бути. Потім мама підскочила на дивані, давай бігати, збирати якісь документи, ліки, ключі. Дзвонити своїм колегам, знайомим, родичам. Я стояла спостерігаючи за всім і не могла збагнути, що саме так, це війна! Ми обидві сіли поряд, взялися за руки та стали міркувати, що нам робити далі, адже родичів близьких вже не мали. Скоро порозмірковувавши на тему виїзду з міста вирішили, що залишимося вдома, бо не маємо родичів, куди можна було б поїхати. Тож почали собі вигадувати, а що буде далі, а на які гроші жити, а скільки часу це все буде? Зробили собі спальне місце одне на підлозі, у містечку подалі від вікон, та у ванній кімнаті. Бо ще не розуміли, де буде безпечніше, та скільки часу треба буде там сидіти. Ближче до вечора мені зателефонувала колега, та за питалася, де я збираюся ночувати, чи буде те місце безпечним для мене? Мені стало приємно, що стороння людина опікується мною, бо вже давно відчувала піклування про себе виключно від моєї матусі. На скоро треба було зібратися та піти у бомбосховище, ми боялися йти. Було страшно навіть вийти на вулицю від того, що ми не розуміли, як то може щось вибухнути просто будь-де і будь-коли! Але, як кажуть, страх то велика сила! Саме він і погнав мене з дому вперше в моєму житті. Я складно пересуваюсь, бо хворію на розсіяний склероз, але тут я не пам'ятаю як дісталася до цілі! У бомбосховищі було приблизно людей, дехто взяв свого собаку, котика. Жити хочуть всі! Люди обговорювали ситуацію, ділилися своїми думками щодо майбутнього, і повітрі висіла тяжка напруга. Було дуже холодно. А коли відчула перші вибухи, мене пронизав такий страх, якого я не думала, що здатна відчувати!!! Тож описати весь кошмар за ці декілька ночей у бомбосховищі навіть не вистачить сил! Тож не витримавши тяжких для мене умов бомбосховища, я вмовила маму піти додому, та вже сидіти там і очікуванні доленосних подій. Що буде, те буде!! Пробувши вдома ще діб, я майже втратила здатність ходити без сторонньої допомоги. Ми з мамою не знали що робити, бо від страху ми не спали, майже не їли, а щоб принести хоч якісь продукти, треба було влучно обрати момент та збігати і магазин. Звісно, що це робила не я, але я дуже боялася залишатися сама вдома, особливо коли вила вже сирена, а мама ще не встигла прийти! Так от на день війни чергова ракета прилетіла до сусіднього дому, як же це було страшно пережити! От саме від того страху я і вирішила, що треба тікати куди подалі, бо ж невідомо що далі?!! Наспіх зібравши речі, пристроївши до родичів свою кицю(бо в мами не вистачило б сил тягти і мене, і кицю),ми вирушили, як нам здавалося, у недовгу подорож. Сподівалися, що десь через тижнів зо два-три повернемося додому. Самі не зрозуміли, як ми подолали таку відстань, та опинилися аж у [МІСТО]!! Збиралися їхати ще далі, закордон, але мені стало ще гірше від стресу і ми залишилися на лікування у [МІСТО] професора. Як я тепер вважаю, то сама доля внесла корективи і наші плани і добре! Ми на своїй землі, трошки вгамувалися і чекаємо перемогу, або хоча б завершення активних бойових дій і нашому місті! Слава Україні!

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.