Testimony 21

Testimony 21

2022-05-23

On February , as never before, I went to bed very early, at :, with the premonition that something was about to happen and I needed to get some sleep. At : in the morning my sister enters the room and with tears in her eyes says to me: - Wake up, the war has begun! I get out of bed, still quite sleepy, not understanding anything, I ask: - What war? Where? Well, it was still clear… After a while my brother from [CITY] called my mother and said: - Mom, we are going to the village, the war began in [CITY] to hear explosions… My heart began to bleed, my body trembled with words . It was painful to hear from our President Volodymyr Zelensky such words that martial law was imposed throughout Ukraine. Then everyone started watching the news, not knowing what to expect. Tears did not come from the eyes for several days. When my brother came to the village, the most horrible thing to hear from him was what he said to his mother and his wife and little daughter: - I am going to war tomorrow, I will protect all of us. Tears began to flow even more from what I heard… By the way, my brother returned from the ATO years ago. Therefore, he could not be at home as a conscious man knowing that there is war on the territory of our motherland - Ukraine. When every new minute came, it was scary… All the people seemed petrified, no smiles on their faces, you could see that sadness and anxiety through the eyes. February is the scariest and most painful day that has come. Everything was like in a fog, neither eating nor doing anything… The first day of the war is coming to an end. It was getting dark outside. We all gathered as a family in one room and discussed this terrible day. I still could not believe that the war. And it's night. I'm in the room with my sister. I did not want to sleep and was very scared of every sound I heard. Thoughts blurred. On the first night of the war, I fell asleep at :, but every half hour I woke up and watched the news. The night was as long as eternity. In the village, all the people started collecting food and not only food for our defenders. All together weaved camouflage nets. Men of territorial defense began to make checkpoints. Everyone came together as never before to help our defenders. With the arrival of each new day it was very scary. That first week was the worst I could have had. And I'm sure it's not just me. It was horrible to hear about Ukrainian cities, schools, hospitals, architectural monuments, everything that the occupiers are destroying on our land. Bucha, Irpin, Hostomel, Mariupol are the cities - heroes. Forever in my memory. After weeks, the fear only subsided a little. But the thoughts were still not good. Spring has not come yet. Everyone has May, and I still have the morning of February . Something terrible happened that I couldn't believe for a long time. To this day, our Ukrainian soldiers are fighting for Ukraine’s independence, freedom, and peaceful future for the world.

лютого як ніколи, я лягла спати дуже рано, ще о : з передчуттям того, що має щось відбутися і мені потрібно виспатися. : ранку заходить в кімнату сестра і зі сльозами на очах говорить мені: - Просинайся, війна почалася! Я підіймаюся з ліжка, ще доволі сонна, нічого не розуміючи, запитую: - Яка війна? Де? Ну і далі було зрозуміло… Незабаром до мами подзвонив брат з [МІСТО] і говорить: - Мамо, ми їдемо в село почалася війна в [МІСТО] чути вибухи… Серце почало обливатися кров’ю, тіло тремтіти словами не передати як це було коли почули такі слова. Боляче було почути від нашого президента Володимира Зеленського такі слова, що по всій території України введено воєнний стан. Далі всі почали стежити за новинами, не знаючи на що очікувати. Сльози з очей не сходили протягом декількох днів. Коли брат приїхав в село найжахливіше було почути від нього це те, що він сказав мамі та своїй дружині з маленькою донечкою: - Я завтра іду на війну, буду захищати всіх нас. Сльози ще більше почали литися від почутого… Мій брат, до речі, роки тому повернувся з АТО. Тому він не зміг бути дома як свідома людина знаючи що на нашій території неньки – Україні війна. Коли приходила кожна нова хвилина – було страшно… Всі люди наче закам’янілі були, жодної посмішки на обличчі, через очі можна було побачити той сум і неспокій. лютого - найстрашніший та найболючіший день який настав. Все було наче в тумані, ні їсти, ні робити ось, нічого… Підходить вже до завершення перший день війни. Надворі сутеніло. Ми всі зібралися родиною в одній кімнаті й обговорювали цей страшний день. Досі не вірилося що війна. І ось вже ніч. Я в кімнаті з сестрою вдвох. Спати не хотілося та й було дуже страшно від кожного почутого звуку. Думки розпливалися. В першу ніч війни я заснула о :, але через кожні пів години просиналася і дивилася новини. Ніч була настільки довгою ніби вічність. В селі почали всі люди збирати харчі та й не тільки продукти для наших захисників. Всі дружньо плели маскувальні сітки. Чоловіки територіальної оборони почали робити блок-пости. Всі згуртувалися як ніколи щоб допомогти нашим захисникам. З настанням кожного нового дня було дуже страшно. Той перший тиждень був найжахливішим, що могло б бути в мене. І я впевнена, що не тільки в мене. Жахливо було чути про українські міста, школи, лікарні, пам’ятки архітектури, все що знищують окупанти на нашій землі. Буча, Ірпінь, Гостомель, Маріуполь – це міста – герої. Назавжди в моїй пам’яті. Через тижнів тільки трішки зійшов страх. Але думки все ж таки були не із хороших. Весна як і не приходила досі. В усіх зараз вже травень, а в мене досі … ранок лютого. Сталося те жахливе, у що я ще довго не могла повірити. І до сьогодні наші українські воїни б’ються за Незалежність України, свободу та мирне майбутнє всього світу.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.