Testimony 194

Testimony 194

2022-06-05

The morning of February will now be the most terrible event that could happen. Until the last, the mind did not want to accept the fact that the war had begun. All Thursday I watched the news, no one could understand anything, but not the same and a large percentage of the residents of my city rushed to flee, because we all lived through , we knew what ATO, OOS, DPR are... Everyone thought that something similar would happen... "Well, they'll shoot, like back then, that's all... And then how do we get back, there's work, here's home... But no, we'll have to go to work on Monday..." - exactly such conversations could be heard everywhere. When there were rumours about the water being cut off, it became scary, but nothing was ever turned off. Surprisingly, we were more frightened by the thought that the lights, water and gas would be turned off, rather than loud shots from heavy weapons, because the people of [CITY] know very well that shots can be heard for many years, and if communications are turned off, then this is a very bad sign ( half an hour before the tragedy that happened in the Eastern district of [CITY], there was nothing, but then ... fear and victims. Therefore, we still thought that it would end soon. And then ... the announcement that "Azovstal" was being stopped. In the city, everything was whatever, but the factory was never stopped. It wasn't even dark yet, and my mother and I decided to go to the city library for the night to spend the night there (choosing between an apartment on the th floor, the windows of which look directly onto Azovstal, and the basement floor of the library, the choice was obvious. Then I had no idea that the night of February - would be the last one I spent at home, in my room, on my bed... The first days there was communication, the days were spent "in Telegram", reading, watching, discussing... being afraid. We ran home for an hour to prepare food, and back again, as it seemed to us, to some kind of safety. Things got worse when the lights and water were turned off... nothing, we'll wait, we'll get through it... When the mobile phone was turned off, it was even worse. We didn't understand anything, all we did were listen to where the bomb fell, where someone was shouting, etc. Then the policemen from the neighbouring street came to our basement, on the same day, the street where the organization's office was was shot by the "grads", so they fled somewhere and ended up with us. They set up their base in the basement, where we all lived, brought their families over time, so, on the one hand, it became calmer that representatives of the security forces were nearby, on the other hand, it was scary that someone would target the boys and beat them library. That's how we lived: we learned at least some information from the policemen, piece by piece collected data about what was happening outside, we organized a "fire" to cook, brought water from the well. Days passed, and nothing got better, neither to wash nor to cook anything normal, because there was only one frying pan and a saucepan, and most importantly - to cook, which were not there. We sat down and thought about what to do, how to feed ourselves, because everything is limited, there is nowhere to take it, and no one knew how long we would be there. The nights were hell, we lay down in the cold, "twisted" at least somehow, put on all the things we had pulled on, but did not understand if we would wake up, what would happen at night, because the shots did not stop, the noise was terrible. The thought swirled in my head: "If my fate is to die in the war, then please let it now, rather than survive this horror in the basement and then die...". I will never forget the cry of one of the policemen at around one o'clock in the morning: "Air!", a strange light, a loud sound, misunderstanding... that's when we learned what "aviation" is. Not a day went by that the Russian troops stopped and did nothing, hours turned into days. It was not easy to understand that the day, the number, the places, everything that we traveled were the days of war. On the st day, my stepfather miraculously managed to get my mother and me out through volunteers. Another family fled with us, which in was forced to flee from [CITY], every time they washed they repeated: "We will never live in a hole, only Ukraine, anywhere, but not the government...". While driving through the city, we looked and were horrified. We stood in line for hours at the checkpoint in the village of [CITY], although it takes a few minutes to get there, but the DPR is very fond of bullying, the brain did not want to understand why we on our land should stand in line, show documents, things, be afraid that they will take jewellery (this is not for the first time), but people with automatic machines always have more rights than ordinary residents. For the first time in days, we were able to wash, the water is black, because everything was white in soot. When we saw the light, we started to cry. We spent days in [CITY], acquaintances of acquaintances got fuel, were able to bring us to [CITY]... and again hours in line, census of passport data, "shakedown" things, undressing men in the cold to find tattoos, checking women's handbags... and again they did not understand : "But who are you to demand something from us?". It became a little easier in Berdiansk, because we didn't hear "bangs", but it's cold, there's no gas, no heating, it turned out that the light is unreal cool. However, the city became like a dead end, it was very difficult to get out of there, we were able to do so only after days. We ran kilometers to the buses, because they were not let into the city. From a.m. to p.m., checkpoints were passed through which Russia and the DPR again mocked and mocked, and then a surprise - at p.m. we reached [CITY], where we were not allowed to go, forced to spend the night in a field in buses. We didn't get food, water, or heat, we didn't get any seats, I, for example, sat all the time on the steps of the yellow "Bogdan", I had to sleep (although it’s a strong word) there. Constantly getting up, because people have to go outside to use the toilet, or just take a breath, because the place stinks of fuel. in the morning and hope, in the morning and promises to leave, days and almost hysterical, days and the horror of the fact that we can stay in the field under the checkpoint for another days (a long curfew was supposed to begin in [CITY]). Tears stood in the eyes of almost everyone, and it is difficult to convey how much I wanted to eat. Red Cross volunteers distributed several loaves of bread to each bus, we broke it with dirty hands, afraid to lose every crumb. And the reason for all the horror was simply unreal - the commandant of [CITY] wouldn't let us into the city... There were simply no words. I don't know what kind of miracle happened, we were told that the issue was resolved at the level of the president. Thank God, we arrived in [CITY] around p.m. While we were driving through the territory under control, everyone was smiling, waving to our soldiers and simply crying. Hysteria has started. The body, which was kept on adrenaline, began to give up. No one will be able to understand a person from [CITY] except a person from [CITY]. We were not in an occupied city, we were in a BLOCKADE city. For days we tried to get to Zaporizhzhia in order to find ourselves in "our" territory, now we pray that our territories simply become ours again. There is nowhere to go back, we don't understand the work now, we just want this hell to end. At the end of March, we learned that the house first burned down after the "grad", and then was specially shot by a Russian tank. I still can't believe that I was able to get out of the hellish [CITY]. I really want to go home, to my city, but there is no city, no house, no apartment anymore. I took with me a small suitcase of the most necessary things, which I managed to collect under bullets before leaving (there are not even photos) and documents. And that's all... Everyone who considers the war in Ukraine to be a necessary action, correct, "that's what you need", "where were you for years", etc., I sincerely want to send to [CITY] to open their eyes and see the reality…

Ранок лютого віднині стане найстрашнішою подією, яка тільки могла трапитись. До останнього розум не хотів сприймати те, що почалась війна. Увесь четвер я дивилась новини, ніхто не міг нічого зрозуміти, однак не такий же і великий відсоток мешканців мого міста кинулись тікати, бо рік ми всі пережили, знали, що таке АТО, ООС, ДНР… Усі думали, що буде щось схоже… «Ну постріляють, як тоди, ну і все… А потім як нам приїхати назад, тут же робота, тут дім… Та ні, в понеділок треба буде на роботу йти…», - саме такі розмови було чутно звідусіль. Коли пішли чутки про відключення води стало страшно, але нічого так і не вимкнули. Дивно, але нас більше лякали думки про те, що вимкнуть світло, воду та газ, а не гучні постріли з важкої зброї, бо [МІСТО] чудово знають, що постріли можна чути протягом багатьох років, а якщо вимикаються комунікації, то це велими поганий знак (за півгодини до трагедії, що сталась в Східному районі [МІСТО], не було нічого, а далі… страх і жертви. Тому ми все одно думали, що скоро це закінчиться. А потім… заява, що зупиняють «Азовсталь». У місті було все що завгодно, але завод не зупиняли ніколи. Ще навіть не сутеніло, а ми з мамою вирішили піти на ніч до міської бібліотеки, щоб заночувати там (обираючи між квартирою на поверсі, вікна якої виходять прямо на «Азовсталь», та цокольним поверхом бібліотеки, вибір був очевидним. Тоді я і гадки не мала, що ніч з на лютого стане останньою, яку я провела вдома, у своїй кімнаті, на своєму ліжку… Перші дні був зв’язок, дні проводили «у телеграмі», читали, дивились, обговорювали… боялися. На годинку бігали додому, щоб приготувати їжі, і знов назад, як нам здавалось, до якоїсь безпеки. Гірше справи почались, коли вимкнули світло, воду… нічого, почекаємо, переживемо… Коли вимкнули мобільний зв’язок уже було страшніше. Нічого не розуміли, тільки і робили, що слухали куди впала бомба, де хто що кричить і т.д. Потім до нас у підвал прийшли поліцейські з сусідньої вулиці, цього ж дня вулицю, де був офіс організації, розстріляли «гради», тому вони тікали кудьсь, так і опинились з нами. Влаштували в підвалі, де ми всі і жили, свою базу, привезли з часом свої сім’ї, тому, з одного боку, стало спокійніше, що поруч преставники силових структур, з іншого - страшно, що хтось наведе на хлопців і будуть бити по бібліотеці. Так ми і жили: від поліцейських дізнавались хоч якусь інформацію, по крихтах збирали дані про те, що відбувається назовні, вони організували «вогонь», щоб готувати, привозили воду з кринички. Минали дні, а нічого краще не ставало, ні помитися, ні приготувати чогось нормального, бо лише одна сковорідка та кастрюля, а найголовніше – продукти, яких не було. Сідали і думали що робити, як прогодуватись, адже все обмежено, взяти ніде, а скільки ще будемо знаходитись ніхто не знав. Ночі були пеклом, лягали в холоді, «скручувались» хоч якось, одягали на себе всі речі, що до цього стягли, але не розуміли, чи прокинемось, що станеться вночі, адже постріли не зупинялись, гул був страшним. У голові крутилась думка: «Якщо моя доля – загинути у війні, то, будь ласка, нехай зараз, аніж пережити цез жах у підвалі, а потім померти…». Ніколи не забуду крику одного з поліцейських близько першої години ночі: «Воздух!», дивне світло, голосний звук, нерозуміння… саме тоді ми дізнались, що таке «авіація». Не біло і дня, щоб російські війська зупинялись та нічого не робили, години перетворювались на дні. Не біло розуміння, що за день, число, місць, усе, що ми разували - дні війни. На день нас з мамою дивом зміг через волонтерів витягти вітчим. З нами тікала ще одна родина, яка в році була вимушена втікти з [МІСТО], кожної мити вони повторювали: «Ніколи ми не будемо жити в дірі, тільки Україна, куди завгодно, але не та влада…». Поки їхали містом, дивились та жахались. години простояли в черзі на блокпосту смт [МІСТО], хоча їхати туди хвилин, але ж ДНР дуже любить знущання, мозок не хотів розуміти, чому ми на своїй землі повинні стояти в черзі, показувати документи, речі, боятися, що вони заберуть коштовності (це ж не вперше), але люди з автоматами завжи мають більше прав, ніж звичайні мешканці. Перший раз за днів змогли помитися, вода чорного кольору, бо всі біли в сажі. Побачивши світло, почали плакати. дні просиділи в [МІСТО], знайомі знайомих дістали паливо, змогли нас привезти в [МІСТО]… і знову годин в черзі, перепис паспортних даних, «шмон» речей, роздягання чоловіків на морозі, щоб знайти татуювання, перевірка дамських сумочок… і знову не розуміли: «Та хто ви такі, щоб щось від нас вимагати?». У [МІСТО] стало трохи легше, бо не чули «бахи», але холодно, газу, опалення немає, виявилось, що світло - це нереально круто. Однак місто стало немов тупіком, вихати звідти було дуже важко, змогли лише через днів. Бігли кілометри до автобусів, бо їх не пистули до міста. З дня до вечора проходили блокпости, на яких росія та ДНР знову знущалась та знущалась, а далі сюрприз - об вечора дістались до [МІСТО], до якої нас не пустили, змусили ночувати в полі в автобусах. Ані їжі, ані води, ані тепла, сидячих місць нам не дісталось, я, наприклад, сиділа увесь час на східцях жовтого «Богдану», спати (хоча це гучно сказано) довелось там же. Постійно вставати, бо людям треба вийти на вулицю в туалет, або просто подихати, адже буже смерділо паливом. ранку і надія, ранку і обяцянки виїхати, дня і майже істерика, дня і жах від того, що можемо залишитись в полі під блокпостом ще на діб (У [МІСТО] повинна була початися велика коменданська година). Сльози стояли в очах майже кожного, а як хотілося їсти, складно передати. Волонтери «Червоного хреста» роздали по декілька хлібин на кожний автобус, ми ламали його брудними руками, боялися встратити кожну крихту. А причина усього жаху була просто неареальна - комендант Василівки нас не пускав до міста… Слів просто не було. Не знаю, що все-таки за диво сталось, сказали нам, що питання вирішувалсь на рівні президента. Слава Богу, близько вечора ми приїхали до [МІСТО], поки їхали вже по підконтрольній території, усі посміхались, махали руками нашим військовим та просто плакали. Істарика нарешті почала накривати. Організм, який тримався на адреналіні, почав здавати. Ніхто не зможе зрозуміти людину з міста [МІСТО], окрім людину з міста [МІСТО]. Ми не були в окупованому місті, ми були в БЛОКАДНОМУ місті. днів намагались потрапити в [МІСТО], щоб опинитись на «своїй» території, зараз молимось, щоб наші території просто знову стали нашими. Повертатись нікуди, що роботи зараз не розуміємо, просто хочеться закінчення цього пекла. У кінці березня дізнались, що будинок спочатку вигорів після «градів», а потім був спеціально розстріляний російським танком. Досі не можу повірити, що змоглм вибратись з пекельного [МІСТО]. Дуже хочеться додому, до свого міста, але немає більше ні міста, ні будинку, ні квартири. Із собою маленька валіза найнеобхідніших речей, які змогли під кулями забрати перед від’їздом (немає навіть фотографій) та документи. І все… Усіх, хто вважає війну в Україні необхідними діями, правильним, «так вам і треба», «де ви були років» і т.д., щиро хочеться відправити в [МІСТО], щоб відкрили очі і побачили реальність…

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.