Testimony 191

Testimony 191

2022-06-05

Anyone who heard what war is like not from the news on TV, but woke up to the sounds of ...boom..boom...boom...none of the residents of the towns near the Russian border will ever forget these sounds. Sorry for the slang. Otherwise, no hand or tongue is raised to name…this…that. We begin to collect documents and things in a hurry, we do not understand where it is better to set up a bunker, to group up, to understand what to do in this terrible situation. With you, this fear is with you all the time... somewhere in the depths..... At first, of course, you hold on. You hear bang bang...and to the grave. You learned to distinguish between a plane, a mortar and tanks. You learned to sleep in the basement...even for an hour or two. You are in shock, because all pharmacies, small shops have closed... they are also in shock, and supermarkets are already empty. You know that the stock of food at home will not last long. On the fourth day, you already know when and where the products will be delivered and you are standing in line, although somewhere in the distance again bang... bang. It seems to you that you are getting used to it, you can live. And then it flies very close. Neighbouring houses, cars are on fire...And also these planes, very low. Nerves fail. And it undermines health in an untimely manner. My son understands that I am in trouble and takes me to the hospital, to a safer place. With a bag, with a pot of porridge for the dog, with a very old dad. You do not look at your home, because you know - you will return!!! And you go. You look for housing, charge your phone and call those who stayed, those who were side by side with you when they were setting up a new home - a cellar!!! And now you are not at home. It's a completely different life here. And yet you do not believe that it is so. You are different from the inhabitants of the city...clothes, shoes...and most importantly, your look. You brought the war with you. And this mixture of sadness for the native home, anxiety for those who remained where you lived all your life and some terrible, terrible feeling that you are a traitor - this mixture is unbearable!!! And life begins. New life. It doesn't look like that at all. After the treatment, you come to your senses a little and you are covered ... Every day there are some new emotions that are not characteristic of you at all. You start doing something so that you don't get dizzy again. What to do, not to focus on the news. And then at some stage you pull yourself together and realize that someone needs you, you can do something else, here far from your favourite job and such a native home. I want to tell everyone who has the same feelings right now. I understand you. Don't focus on watching only the news. Get together, group up, remember what you do best and work, or just do something. Try yourself in volunteer activities, like me. Believe in yourself, believe in our boys, believe in Ukraine. Everything will be - Ukraine! Let's hold on! Victory is ours.

Мене зрозуміє кожен, хто почув, що війна не з новин по ТВ, а прокинувся під звуки ...бух..бух....бух...ці звуки ніколи не забуде ніхто з жителів містечок, що поблизу кордону з рашею. Вибачаюсь за сленг. По-іншому ніяк не піднімається рука чи язик це...воно. ..... називати. Починаємо поспіхом збирати документи і речі, не розуміємо, де краще облаштувати бункер, згрупуватися, зрозуміти що робити в цій страшній ситуації. З тобою цей страх весь час з тобою...там десь в глибині... Спочатку ти, звичайно ж, тримаєшся. Ти чуєш бах бах...і в погріб. Ти навчилася розрізняти літак, міномет чи танки. Ти навчилась спать у погрібі ..хоть годинку або дві. У тебе шок, бо всі аптеки, маленькі магазини зачинилися... у них теж шок, а супермаркети вже пусті. Ти знаєш, що запасів продуктів вдома вистачить ненадовго. На четвертий день ти вже знаєш, коли і де з продуктів привезуть і стоїш у черзі, хоча десь вдалині знову бах... бах. Тобі здається , що ти починаєш звикати, жити можна. А потім прилітає зовсім близько. Горять сусідні будинки, машини...А ще ці літаки, дуже низько. Нерви здають. І зовсім несвоєчасно підкошує здоров'я. Син розуміє, що зі мною біда і вивозить у лікарню, в більш безпечне місце. З сумкою, з кастрюлею каші для собаки, з зовсім старенький татом. Ти не дивишся на свій дім, тому що знаєш - повернешся!!! І ти їдеш. Шукаєш житло, підзаряжаєш телефон і телефонуєш тим, хто залишився, тим хто був пліч о пліч з тобою, коли облаштовували нове житло - погріб!!! І ось ти не вдома. Тут зовсім інше життя. А все ж не віриш, що це так. Ти відрізняєшся від мешканців міста...одяг, взуття ...і головне погляд Ти привіз з собою війну. І ця суміш суму по рідній домівці, тривоги за тих, хто залишився там, де ти прожив все своє життя і якесь страшне , жахливе почуття , що ти зрадник - ця суміш .. нестерпна!!! І починається життя. Нове життя. Зовсім не схоже на те. Після лікування трошки приходиш в себе і тебе накриває ... Кожного дня якісь нові емоції, які зовсім не притаманні тобі. Ти починаєш щось робити, щоб знову не поїхала голова. Аби що робити, аби не зациклюватися на новинах . А потім на якомусь етапі береш себе в руки і розумієш, що ти комусь потрібен, ти можеш щось зробити ще, тут вдалині від улюбленої роботи і такого рідного дому. Я хочу сказати всім, хто зараз має такі самі почуття. Я вас розумію. Не зациклюйтеся на перегляді тільки новин. Зберіться, згрупуйтеся, згадайте, що ви вмієте робити найкраще і працюйте, або просто щось робіть. Спробуйте себе у волонтерській діяльності, як я. Вірте в себе, вірте у хлопчиків наших, вірте в Україну. Все буде - Україна! Тримаймося! Перемога за нами.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.