Testimony 170

Testimony 170

2022-06-05

In the evening, my husband and I were watching the news and I heard that Putin recognized the LPR and the DPR, I asked what the war would be, to which he replied "don't worry, it's the st century, everything will be fine." The movie "Mom" was playing on the screen, I was still watching and crying, I feel very sorry for the young men who protect our country. On the morning of February , an explosion was heard, it was fine, but everything was still going to work, because we lived on the demarcation line, and this happened to us, my husband does not work because he has a disability and at that time he was in the kitchen making tea, at that time the phone rang and they warned that the war had started not to go to work. It was fear, despair and pain of what will happen to us. Panic began in the city, everything began to be bought in stores, we also bought a little and came home. The husband's parents live in the village and started calling us to come to them, but we didn't think that such a thing would happen, they said don't worry, everything will be fine, they didn't hear what happened in , their village passed by, and it was hot here in [CITY]. My son lived in another city in our region and he also said go to the village, but we were not going to leave our apartment, where we bought everything and borrowed it so that it was no worse than people's. It all started on March , they started beating in the city, it was very scary, the husband could not walk well and did not want to go anywhere, he said that they would not shoot in the city centre, but on March at o'clock in the morning, explosions started somewhere very close to the house, the husband packed I shouted don't go to the balcony, he started to argue that he would take the tea out so that it would cool down, I accepted the tea from his hands and put it on the trellis in the corridor, he was offended, I shouted, don't you hear what's going on in the yard. I went into the children's room and took the mattress out of the bed, I thought I would put it between the walls in the corridor, and I just put it down when there was such a terrible explosion that some windows in the apartment broke out and there was a lot of dust, at that moment the phone rang and my son's voice, as in I yelled that something must have gotten into our house, he started to calm me down to take the documents and go to the basement, but I shouted that there was probably nothing to do there, the stairs between the floors must have fallen. Neighbours started to come down and then they told us what hit our house and our riser between the th and th floor. This is how our restless life began, we sat on the first floor in a hood in the basement, it was cold and damp, men came out to look when there were no arrivals, and there were constant arrivals, when my husband went to look, my heart stopped, because he does not walk like everyone else he walks slowly and also has sore legs. So we lived until March , we went up to the house when it calmed down, then we went down again, there was no electricity, gas, or water, we took water from the well in front of the house, the sisters came there from the very morning to feed the dogs, and at that time we had to collect water, but as shelling, it was very scary. The husband slowly went down to the first floor and waited for them to come so as not to rush, and then I ran and carried the water. On March , already in the evening around eight o'clock, we were in the apartment, lying in the corridor when our cat Nika started to hide, and I also told my husband that she must hear something, what she hears there, answered the husband, you can hear how quiet it was outside and it didn't last for minutes how it sounded such an explosion that we thought that the house was collapsing, the door was knocked out, the windows fell out with their frames, it was scary and painful. We went down to the basement and sat there, it was uncomfortable for the man to sit, his legs were swollen, he walked and then sat down again, and the men went to sleep in their apartments, although it was degrees below zero, and mine also went to sleep in the corridor as if on the street, only that the legs were in a comfortable position lay down In the morning, everyone went to the bomb shelter to the club not far from us, there was no communication, so we sat and did not report anything to anyone. It was not safe in the bomb shelter either, there was an airstrike at night, they thought it would cover us too, they hit the club, after sitting there we found out that you could charge your phone, my husband quietly went, but it was not possible to charge, one man, God bless him, charged and I told my husband to call the carrier that transports people, so we left for the village. A connection appeared in the village, calls started where we were missing, everyone was worried. After some time, the same thing started in the village, and we left for [CITY], stayed there, the husband's parents left the village, now they left for the city, where the son works. Now that it's quiet here, my son asks why we didn't leave earlier, I answer that I couldn't leave because you were also in danger, I couldn't let us be in silence, and you were there listening to all that horror. Now it is very difficult, there is no work, there are not enough funds, they say that it is good to be alive, but what is the point of living as a homeless person without work and housing, I want to howl like a dog, howl day and night so that no one sees. I'm sorry that this may be off topic, but it hurt, and the husband's parents are very difficult with them. Sorry

З вечора ми з чоловіком дивилися новини і я почула, що Путін признав ЛНР та ДНР, я запитала що буде війна на що він відповів «не переживай, на дворі сторіччя, все буде добре». На екрані йшов фільм «Мама» я ще дивилася і плакала, дуже жалко молодих хлопців, які захищають нашу країну. На ранок лютого пролунав вибух чутно було добре, але все рівно збиралася на роботу, тому що ми жили на лінії розмежування, і у нас таке траплялося, чоловік у мене не працює, тому що має інвалідність і в цей час був на кухні готував чай, у цей час задзвонив телефон і попередили, що на роботу не йти почалася війна. Це був страх, розпач і біль що з нами буде. В місті почалася паніка в магазинах все почали скуповувати, ми теж трошки скупилися та прийшли додому. Батьки чоловіка живуть у селі і почали дзвонити, щоб ми приїздили до них, але ми не думали, що таке буде сказали не хвилюйтеся все буде добре, вони не чули, що було в році їх село обминуло, а у нас у [МІСТО] було гаряче. Син жив у іншому місті в нашій області також казав їдьте в село, але ми не збирались як залишити свою квартиру, в яку все купували та брали в кредит щоб було не гірше ніж у людей. Все почалося березня, почали бити по місту, було дуже страшно, чоловік погано ходить і не хотів нікуди йти, сказав, що по центру міста не будуть стрілять, але березня у годині ранку почали вибухи десь зовсім близько з домом, чоловік зібрався на балкон я крикнула не ходи, він почав сперечатися що винесе чай щоб охолонув, я схвалила той чай з його рук и поставила на трельяж у коридорі, він образився, я крикнула ти що не чуєш що робиться на дворі. Зайшла у дитячу кімнату і витягла матрац з ліжка, думаю покладу між стінками у коридорі і тільки я його поклала як пролунав такий страшний вибух, що в квартирі вибило деякі вікна і стало дуже багато пилу, у той момент задзвонив телефон і голос сина, як у вас справи я кричу що мабуть попало в наш будинок, він почав мене заспокоювати що візьміть документи і виходьте до підвалу, але я кричала що мабуть там ні по чому йти, мабуть упали сходи між поверхами. Почали спускатися сусіди і тут нам сказали, що влучило в наш дім і в наш стояк між та поверхом. Так почалося наше неспокійне життя сиділи на першому поверсі у каптьорці у підвалі було холодно і сиро, чоловіки виходили дивитися, коли не було прильотів, а прильоти були постійно, коли мій чоловік пішов подивитися у мене серце зупинилося, тому що він ходить не так як усі він ходить повільно і ще й хворі ноги. Так ми прожили до березня, піднімалися додому коли стихало то знову спускалися не було не світла ні газу не води, воду брали у колодязі напроти дому там приходили сестри з самого ранку годувать собак і в цей час треба було набрати воду, а як обстріли, то було дуже страшно. Чоловік потихеньку спускався на перший поверх і чекав, коли вони прийдуть щоб потім не спішити, а потім вже я бігла і переносили воду. березня уже в вечері близько восьмої ми були у квартирі, лежали в коридорі коли наша кішка Ніка почала ховатися, я ще й сказала чоловіку що мабуть щось чує, що там вона чує відповів чоловік, чуєш як тихо надворі не пройшло і х хвилин як пролунав такий вибух, що думали, що будинок валиться, двері вибило, вікна випали з рамами це було страшно і боляче. Спустилися уже до підвалу і сиділи там, чоловікові незручно було сидіти ноги затікали, він то ходив то знов сідав, і чоловіки пішли спати до квартир хоча було градусів морозу і мій також пішов спав у коридорі як на вулиці тільки й того що ноги зручній позі лежали. На ранок всі пішли до бомбосховища до клубу недалеко від нас, зв'язку вже не було, тому сиділи та нікому нічого не повідомляли. У бомбосховищі теж не було безпечно, вночі пролунав авіаудар, думали що накриє і нас, наносили удари по клубу, просидівши там дізналися, що можна зарядити телефон, чоловік потихеньку пішов, але зарядити не вдалося, один чоловік дай Бог йому здоров'я зарядив і дав чоловіку подзвонить перевізнику, що возить людей, так ми виїхали до села. Появився у селі зв'язок почалися дзвінки де ми пропали, всі переживали. Через деякий час в селі почалося таке ж і ми виїхали до [МІСТО] побули там, з села виїхали батьки чоловіка зараз виїхали у місто, де працює син. Зараз як тут тихо ,син запитує чому не виїхали раніше, я відповідаю я не могла виїхати, тому що ти був теж у небезпеці я не могла щоб ми були у тиші, а ти там слухав весь той жах. Зараз дуже важко немає роботи не вистачає коштів, говорять хорошо що живі, а для чого жити бомжувати без роботи та житла, хочеться вить як собака, виєш день і ніч, щоб ніхто не бачив. Вибачте що може не по темі, але наболіло, ще батьки чоловіка дуже важко з ними. Вибачте

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.