Testimony 167

Testimony 167

2022-06-04

The thirtieth day of the occupation. A damp, cold crypt, a shriveled cotton blanket and constant explosions and gunshots. The earth shakes from loud explosions and human tears. The cultivated land of my ancestors is suffering from the onslaught of the wild Russian horde. The horde that was called a fraternal state just yesterday. But that is in the past, just as our peace and peaceful life remained in the past. Thoughts in the voice of the frightened cat Stepan, who has been refusing food for the third day. Either because of his worries, or because he was already so disgusted by the crusty bread crumbs soaked in cold water. It is in the cold. Because our electricity and gas disappeared in the first week of the occupation. Thank God, it occurred to me to stock up on water in time, so Stepan and I enjoy ourselves with a half-full water bottle. And now it is worth its weight in gold in our village. Because the water disappeared with the light. Another explosion. When will these damn Muscovites start shooting each other. Even before the occupation, it was broadcast on TV that in the neighbouring region, Russian mountaineers did not share among themselves the stores stolen from the store and started shooting at each other. That would be the case in our village. If they had shot each other, we would have even dug a hole for them with the whole village, not even a hole, but a whole trench, in order to accommodate as many invaders as possible. Oh, with what fervor I would dig that hole. I would even forget about my sciatica, as old as a hundred-year-old oak tree. Yes, no, they don't shoot at their own. They kill our people. Yesterday, before lunch, when the Russian horde quieted down, because they were probably "patching" their overdue dry rations. Every day around thirteen o'clock they fall silent for forty minutes, even if you wind the clock on them. Well, I even managed to go outside the yard, to at least make sure that I wasn't the only one left in this, it seems like a God-forsaken farm. Oh... I would rather not go out, I would rather sit in that cellar, on raw sprouted potatoes. Then I wouldn't have seen a terrible picture under the neighbour's pear tree. And the picture was terrible. Unforgettably terrible. Torn into pieces, the woman lay on the frozen ground. The remains of the body had probably been lying there for more than one day and even more than one week. Because even in spite of the frosty weather, the air outside was permeated with an unpleasant sweet smell. And it was only by the clothes that the murdered person could be recognized as a woman. Someone's mother, someone's wife, someone's daughter. That's why I don't go out anymore. Because if an enemy bullet does not kill me, then I myself will die from what I saw, from that distorted world that amused and pleased me all my life. And I can't die. I have Stepan. Who will hug and comfort him without me. And we still have to wait until those damn idiots shoot each other. Because who will dig a trench for them, if not the old grandfather. All the young people have already left. Who will protect the country, who will save the children. Everyone has their own front. And mine is here. Mine and Stepan's.

Тридцятий день окупації. Сирий, холодний погріб, зашморгана ватна ковдра та постійні вибухи і постріли. Земля дрижить від гучних вибухів та людських сліз. Намолена земля моїх пращурів страждає від навалу дикої російської орди. Тієї орди, що ще вчора звалася братньою державою. Але то в минулому, так само, як в минулому залишились наш спокій та мирне життя. Думки в голос до переляканого кота Степана, який вже третю добу відмовляється від їжі. Чи то від переживань, чи то вже йому так остогидли прицвівші сухарі хліба, розмочені в холодній воді. Саме в холодній. Бо електрика та газ у нас зникли ще в перший тиждень окупації. Хвала Богу, мені спало на думку вчасно зробити запас води, тому ми зі Степаном розкошуємо з на половину повним бідоном води. А вона зараз в нашому селі на вагу золота. Бо вода щезла разом зі світлом. Знову вибух. Коли ж ці кляті москалі вже почнуть стріляти один одного. Ще до окупації, по телевізору передавали, що в сусідній області російські горе - вояки не поділили між собою накрадений з магазину крам та почали стріляти один в одного. Ото б і в нашому селі так. Пострілялися б, то ми б їм навіть яму залюбки викопали всім селом, навіть не яму, а цілу траншею, щоб вмістити туди як можна більше загарбників. Ой, з яким би запалом я б копав ту яму. Я б навіть забув про свій старий, як столітній дуб, радикуліт. Так ні, не стріляють по своїх. Вбивають наших. Вчора, перед обідом, коли російська орда притихла, бо мабуть "латала" свої протерміновані сухпайки. Вони кожного дня близько тринадцятої години затихають на хвилин сорок, хоч годинник по ним звіряй. Так от, мені навіть вдалося вийти за двір, аби хоч впевнитися що не я сам залишився на цьому, здається Богом забутому хуторі. Ох... Краще б я й не виходив, краще б сидів в тому погребі, на сирій пророщій картоплі. Тоді б не побачив я страшної картини під сусідською грушею. А картина була жахлива. Незабутньо жахлива. Розірвана на шматки жінка лежала на примерзлій землі. Залишки тіла лежали мабуть там вже не один день і навіть не один тиждень. Бо навіть не дивлячись на морозну погоду, повітря на вулиці було пронизане неприємним солодкуватим запахом. І лише за одягом можна було впізнати у вбитій людині жінку. Чиюсь матір, чиюсь дружину, чиюсь доньку. От і не виходжу я на вулицю більше. Бо якщо не вб'є ворожа куля, то сам помру від побаченого, від того спотвореного світу, який веселив і радував мене все життя. А помирати мені не можна. В мене Степан. Хто ж його без мене пригорне та заспокоїть. А ще треба дочекатись, доки ті клять іроди перестріляються. Бо хто ж їм траншею рити буде, як не старий дід. Молодь то вся вже виїхала. Хто захищати країну, хто рятувати дітей. У кожного свій фронт. А мій тут. Мій та Степана.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.