Testimony 1607

Testimony 1607

2023-08-01

February 24th, 2022, was probably the worst day of my life. The morning started with the fact that at about 5 o'clock, a friend came and said that the war had started; I did not believe it. However, later, everything began to unfold according to the worst scenario. Panic everywhere, queues at ATMs, and people sweeping all the goods, both necessary and not so necessary, from the store shelves. There was hope that the Western world would come to the rescue and everything would be settled, but in the meantime, news about the breakthrough of the Ukrainian borders arrived. Around 7 in the morning, my parents from the village called me; I firmly said that as a historian, I should be in a city where events unfold much more "interestingly" from the point of view of history as a science. I talked to my mother and said that there were many soldiers and equipment in the village. After some time we left, deep in my heart I was happy about this because I knew that if there were soldiers, then there would definitely be battles, and this was not wanted in my native village. We gathered with friends in the same room and decided to stick together, and we went to the supermarket to buy food. The news that day was scary to watch, but we had to because we all feared the worst - the capture of the capital. At the same time, I remembered that on this day, my international passport was supposed to be returned from the visa center because I did not lose hope of escaping from the war, so I went to the post office. It was the longest road in my life; it was even scary to be outside. Panic thoughts began to enter my head that I would die or be taken away to fight and be crippled. Those were terrible thoughts. I could pick up a passport, but it was impossible to use it; soon, the men were banned from leaving the country. For the rest of the day, we hid in a friend's room in the dormitory, called relatives and inquired about their state of affairs. We watched the news with horror and tried to find adequate sources of information through various Telegram channels. We were extremely happy for our small victories but we worried about the hotspots that [CITY] and the suburbs of Kyiv had become at that time. It was terrifying to watch in real-time how people die. They die for you and your freedoms, and waiting for the unknown was even more terrifying. That day, I went to bed just exhausted and dressed in case I had to evacuate. My destroyed home did not die in vain. It took two occupants with it. With this thought, I returned to a foreign land. And you know, it became much easier for me. I said goodbye to the past. I took only my parents' wedding photo album. This is enough for me, I won't take anything else with me into my new life.

24 лютого 2022 певно найгірший день мого життя. Ранок почався з того, що приблизно о 5 годині прийшов друг і сказав, що почалася війна, я не повірив. Проте пізніше все почала розгортатися по найгіршому сценарію. Скрізь паніка, черги в банкоматах, люди змітали з полиць магазинів всі товари, потрібні й не дуже. Було сподівання, що ось, ось прийде на допомогу західний світ і все врегулюється, а тим часом поступали новини про прорив українських кордонів. Десь о сьомій ранку мені зателефонували батьки з села, я рішуче сказав, що як історик маю знаходитися в місті де події розгортаються набагато «цікавіше» з точки зору історії як науки. Говорив з мамою та сказав, що в селі багато військових і техніка, через деякий час поїхали, глибоко в душі я цьому зрадів, бо знав, що якщо є військові значить точно будуть бої, а цього в рідному селі не хотілося.. Ми зібралися з друзями в одній кімнаті й вирішили, що будемо триматися купи, разом же пішли й до супермаркету за продуктами. Новини в той день було страшно споглядати, але нам доводилося, адже всі ми боялися найгіршого – взяття столиці. Тимчасом я згадав що в цей день мав повернутися з візового центру мій закордонний паспорт, бо не втрачав надію втекти від війни, тому пішов на поштове відділення. Це була найдовша дорога в моєму житті було навіть страшно знаходитися на вулиці. В голову почали приходити панічні думки про те, що я помру або мене заберуть воювати і я зостанусь калікою. Це були жахливі думки. Забрати паспорт то я зміг, але скористатися ним так і не вийшло, невдовзі виїзд чоловікам заборонили з країни. Решту дня ми ховалися в кімнаті в друга в гуртожитку, телефонував родичам і цікавився станом справ у них. Ми з жахом дивилися новини, намагалися знайти адекватні джерела інформації різні телеграм канали, страшенно раділи за наші маленькі перемоги й переймалися за гарячі точки, якими тоді стали Харків та околиці Києва. Це було жахливо споглядати в реальному часі як гинуть люди, гинуть за тебе й твої свободи, ще більш жахливим було очікування невідомого. В той день я ліг спати просто знесилений та одягнений на випадок якщо треба буде евакуюватися.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.