Testimony 1605

Testimony 1605

2023-07-23

Everyone in the village knew [NAME1] granny, from children to adults. A single woman of a rather respectable age always came to the aid of anyone who needed it when necessary. Therefore, no one was surprised that [NAME1] accepted a young woman - a migrant from the Donetsk region - to live with her. When the head of the village informed the population at a public meeting that they would bring immigrants to the village and that it was planned to build old huts for temporary living, [NAME1] offered her help without hesitation. She decided to provide shelter in her rural but very spacious home. In a few days, [NAME1] granny was already meeting tenants. [NAME2], with her three-year-old daughter [NAME3] and five-year-old son [NAME4], came from the zone of active hostilities. They brought with them a suitcase with the most necessary things - documents, photos, and some clothes. The young woman was not verbose, and [NAME1] did not tire of questions. She understood what hell the young family had come from, so she only sympathized and tried to please the guests with tasty dishes, a soft bed and silence, which, in her opinion, they lacked in the Donetsk region. The settlers were fed at the expense of this grandmother's small pension; any funds from the family she refused to take from the very beginning. Utility services were also paid for by the granny. Neighbours shared food products like preserves, lard, and milk. [NAME2] was busy with children; she was not involved in the household or garden work and the landlady did not insist on being helped. When one day, [NAME1] heard in [NAME2]’s conversation with little [NAME3] that his father was at war, she was filled with even greater concern for the family from the East. One evening, when [NAME1] was walking around her yard before going to bed, she happened to hear [NAME2] talking on the phone. She heard her say "yes, everything is fine with us. This is all that allowed me to sit in this wilderness. I can't eat these dills. Right now, I want to take a machine gun and go to you to kill these Khokhols [Ukrainians]." Hearing this, the old woman, with heavy legs, barely reached the rotten wooden bench to sit down. She did not know how to behave or what to do or say. Recent events flashed through her mind: the funeral of a young neighbour, a military man who left two small children, and then she remembered the occupation she had to endure. She waited for a pause to calm down a little and went home. The conversation with [NAME2] was short. [NAME1] ordered her to pack her things and leave her company in the morning. [NAME2] was trying to prove and say something. But [NAME1] did not listen. Silently, she went to her small room and could not fall asleep until morning. She was in pain. And this pain was not physical. Her soul hurt, and that is much more difficult.

[ІМʼЯ1] в селі знали всі, від малого - до великого. Самотня жіночка досить поважного віку, завжди при необхідності приходила на допомогу будь-кому, хто цього потребував. Тож, нікого й не здивувало, що [ІМʼЯ1] прийняла до себе жити молоду жінку – переселенку з Донеччини. Коли сільський голова на громадських зборах повідомив населенню, що в село привезуть переселенців, і для них планується облаштування стареньких хатинок для тимчасового проживання, [ІМʼЯ1], не задумуючись запропонувала свою допомогу. Вирішила надати прихисток у своїй сільській, але до волі просторій, оселі. За кілька днів, [ІМʼЯ1] вже зустрічала пожильців. [ІМʼЯ2] з трирічною донькою [ІМʼЯ3] та п’ятирічним сином [ІМʼЯ4] приїхали з зони активних бойових дій. З собою привезли валізу з найнеобхіднішим – документи, фотокартки, трохи одягу. Молода жінка була не багатослівною, а [ІМʼЯ1] й не набридала запитаннями. Розуміла з якого пекла приїхала молода родина, тому лише співчувала та старалась порадувати гостей смачненькими стравами, м’яким ліжком та тишею, якої, на її думку, не вистачало їм на Донеччині. Харчувалися переселенці за кошт бабусиної маленької пенсії, будь-які кошти з родини, [ІМʼЯ1] відмовилася брати ще з самого початку. Комунальні послуги сплачувались теж коштом бабусі. Сусіди ділилися харчовими продуктами – консервація, сало, молоко. [ІМʼЯ2] займалася дітьми, до роботи по господарству чи на городі вона не була залучена. Та й господиня оселі не наполягала, аби їй допомагали. Коли одного дня [ІМʼЯ1] почула в розмові [ІМʼЯ2] з маленьким [ІМʼЯ4], що тато воює, то пройнялася ще більшим хвилюванням за родину східняків. Одного вечора, коли [ІМʼЯ1] перед сном обходила за звичкою своє подвір’я, випадково почула, як [ІМʼЯ2] розмовляла телефоном. - «Да всьо у нас нармальна. Вот толька надаєло мнє в етой глуши сідєть. Відєть нє могу етіх укропов. Вот прям сєйчас взяла би автомат і пошла би к тєбє, хахлов мачіть» Почувши це, старенька, важкими ногами, ледь дійшла до трухлявої дерев’яної лавки, аби присісти. Не знала, як себе поводити, що робити чи говорити. В голові промайнули недавні події: похорони молодого сусіда, військового, в якого залишилось двоє маленьких дітей, потім згадала окупацію, яку довелося пережити. Вичекала паузу, аби трохи заспокоїтися і пішла до хати. Розмова зі [ІМʼЯ2] була короткою. [ІМʼЯ1] наказала їй збирати речі й вранці покинути її обійстя. [ІМʼЯ2] щось намагалася доводити та говорити. Але [ІМʼЯ1] не слухала. Мовчки пішла до своєї маленької кімнати та до ранку так і не змогла заснути. Їй боліло. І цей біль не була тілесною. Боліла душа, а це значно важче.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.