Testimony 1601

Testimony 1601

2023-07-22

It all started in a suburban train car. My eyes peered into the darkness of the February morning, which was just beginning to dissipate. Despite the cold and early rise, I was full of hope and pleasant anticipation because I was going to a city I fell in love with literally at first sight - [CITY1]. This majestic, handsome man on the banks of the Desna always gave me peace. I felt at home in it, even though I never got the chance to fully learn all its secrets. You know, that's how it sometimes happens: someone can be with you all their life but at the same time remain a stranger, and for someone, two days are enough to penetrate into their own soul. This system also works with cities. But let's go back to that girl in the train carriage. Yes, girls, because 21 is just the beginning of the journey. A student full of ambitions and plans, who, in addition to walking around her favourite city, had a meeting with her best friend planned for the evening and a couple of sleepless hours because she had to complete the lesson plan for Friday. Then I made many plans. I clearly knew that in March, I would finish my internship at the school; in April and May, I would complete my coursework; in June, there would be state exams; then there would be exams for admission to the master's degree, if everything went well, then further studies... Everything was so clearly laid out in my head! Just until my mother's phone started ringing (she was travelling with me that day). We exchanged a confused look when we realized it was mad calling. It was strange because it was only six in the morning. What could have made him call so early? Did something happen to him? Or with grandma? Bad thoughts began to fill my head like acrid smoke, crowding out joyful forebodings. I saw my mother's face turn pale. How incomprehension appears in her hazel-green eyes, and then fear. She starts to get nervous and unconsciously pulls the zipper on the bag. "Dad said the war had started. Putin attacked. Rockets were fired at our city," these words stuck in my head like an annoying tape. Mom's voice broke then. She, like me, refused to believe it. How can this be? Dad must have messed something up. What war? The twenty-first century is outside. That's how crazy you have to be. I pulled out my phone and turned on the news. I was horrified when I saw the first videos of Russian military equipment crossing the border of Ukraine. My country! Blooming, peaceful and free! Reality refused to be like my happy dreams. It burst into life, cutting it like a knife into "before" and "after." I heard the rumble of my heart, which fluttered desperately in my chest, somewhere in my temples. Hands were shaking, and thoughts refused to gather into a bunch. Everything got mixed up. Mom has already called someone. People were talking, watching the news, and looking around anxiously. And I still didn't believe it. I don't remember how we urgently got off the train. It's like my brain shut off at that moment. I recovered when the building of the small station somewhere at the entrance to [CITY1] rose before my eyes against the background of the gray February sky. People crowded nearby but also decided not to go further, but to turn back. A woman who was a station employee, was standing on the platform with a small red flag in her hands and her calmness impressed me. Suddenly, the sounds of explosions rang out - and my heart skipped a beat. The war that seemed so far away caught up with me at that little station. The whole stream of news about Russia's alleged preparations for an attack and the withdrawal of troops to our borders, which has been heard for several months in a row and which I did not believe, covered my head and... crushed me. My beloved [CITY1] remained there - somewhere far away from where those explosions came from (take care, dear). My family is in my hometown of [CITY2], which, according to my father, was dealt a treacherous blow. My best friend is in Kyiv, which was the number one target for the aggressor. And my mother and I are here, at a small station, without any idea what to do next. My future seemed to suddenly cease to exist. I only had a present. That small station, the fear and anger that boils in the heart to this day. We got to [CITY2] by bus (sincere thanks to the local drivers who took the risk to leave on the wrong route that restless morning). On the way, we called all our relatives and friends to check if they were all right, read the news whenever possible, and prayed as much as we could. A void formed inside everyone who was on that bus. We all lost a part of ourselves then. But the terrible pictures of the war did not end there. As we drove away from that station, I was relieved to think that the explosions were behind us. I tried to ignore the presence of military equipment on the roads (I saw it for the first time - and it really terrified me), realizing that the heavy traffic that morning was the norm. It was necessary to strengthen the defence to react quickly. The military did their job. I dreamed of only one thing: to get home. Something inside me painfully broke when I saw smoke at the entrance to my city. Black and thick, it rose at once from several points, which were forever hardened by wounds in my native land. I knew there were people there...there were. A lump in my throat prevented me from breathing, but I couldn't take my eyes off the window. February 24th, 2022, is forever etched in my memory. After getting off the bus, my mother and I immediately went to the supermarket, where people, in a panic, had already raked absolutely everything they saw from the shelves. I spent my scholarship money on basic groceries, even though I should have bought something painfully banal and simple with it: a new sweater, a jacket, books, or movie tickets. Then, my needs narrowed down to the simplest, they became the desire to survive. I wanted it to be a dream. I wanted to wake up and understand that no war had ever started. But the armed policemen on the streets and the smell of smoke from burnt papers in the air when we quickly ran home with my mother with full bags brought me back to reality. That day, we packed our bags anxiously, discussed the way to the nearest bomb shelter as a family, and kept the news on all day. It was unbearably scary to watch the Russian troops approach the city. Our lives have changed forever. We understood that it would never be the same again. And this thought haunts me to this day - what if the war had not started?

Усе розпочалося у вагоні приміського потягу. Мої очі вдивлялися в темряву лютневого ранку, яка тільки-тільки починала розсіюватися. Попри холод та ранній підйом, я була сповнена надій та приємного передчуття, адже їхала в місто, у яке закохалася буквально з першого погляду – [МІСТО]. Цей величний красень на берегах Десни завжди дарував мені спокій. У ньому я відчувала себе, як вдома, навіть попри те, що мені ніколи не випадало можливості досконало вивчити всі його секрети. Знаєте, так іноді буває: хтось може бути з тобою все життя, але залишатися при цьому чужим, а комусь достатньо двох днів, щоб проникнути в самісіньку душу. Ця система працює і з містами. Але повернемося краще до тієї дівчинки у вагоні потягу. Так, саме дівчинки, бо 21 рік – це лише початок шляху. Студентка, сповнена амбіцій та планів, у якої, окрім прогулянки улюбленим містом, на вечір була запланована зустріч із кращою подружкою, а ще пара безсонних годин, бо необхідно було завершити план уроку на п’ятницю. Тоді я будувала багато планів. Я чітко знала, що у березні закінчу практику в школі, у квітні та травні допишу курсову роботу, у червні складу державні іспити, потім будуть екзамени на вступ до магістратури, якщо все добре складеться, то подальше навчання… Усе було настільки чітко вибудувано у моїй голові! Рівно до тих пір, поки у мами не почав дзвонити телефон (у той день вона їхала зі мною). Ми неоднозначно переглянулися, коли зрозуміли, що телефонував тато. Це було дивно, адже на годиннику лише шоста ранку. Що могло змусити його так рано дзвонити? З ним щось сталося? Чи з бабусею? Погані думки почали заповнювати мою голову, як їдкий дим, витісняючи радісні передчуття. Я бачила, як блідніє мамине обличчя. Як у її каро-зелених очах з’являється нерозуміння, а потім страх. Як вона починає нервувати та несвідомо смикати застібку на сумці. «Тато сказав, що почалася війна. Путін напав. По нашому місту були випущені ракети», – ці слова застрягли у мене в голові, як набридлива касета. Мамин голос тоді зірвався. Вона, як і я, відмовлялася у це вірити. Як таке може бути? Тато, певно, щось наплутав. Яка війна? Двадцять перше століття надворі. Це ж наскільки божевільним треба бути. Я дістала свій телефон і увімкнула новини. Жах накрив мене з головою, коли я побачила перші відео з російською військовою технікою, яка перетинає кордон України. Моєї країни! Квітучої, мирної та вільної! Реальність відмовлялася бути схожою на мої щасливі мрії. Вона увірвалася в життя, розсікаючи його, як ніж, на «до» та «після». Гуркіт свого серця, яке відчайдушно тріпотіло у грудях, я чула десь у скронях. Руки тремтіли, а думки відмовлялися збиратися у купку. Усе змішалося. Мама вже комусь телефонувала. Люди навколо розмовляли, переглядали новини, стривожено оглядалися. А я все ще не вірила. Я не пам’ятаю, як ми терміново вийшли з електрички. Неначе у той момент мій мозок вимкнувся. Оговталася я, вже коли перед моїми очима на фоні сірого лютневого неба височіла будівля малесенької станції десь на під’їзді до [МІСТО]. Поруч товпилися люди, які також прийняли рішення не їхати далі, а повертатися назад. На пероні стояла жінка – працівниця станції, з маленьким червоним прапором у руках. Її спокій мене вразив. Раптом пролунали звуки вибухів – і моє серце пропустило удар. Війна, яка здавалася такою далекою, наздогнала мене на тій маленькій станції. Увесь той потік новин про начебто підготовку Росії до нападу та стягування військ до наших кордонів, який лунав вже кілька місяців поспіль та у який я не вірила, накрив мене з головою і… розчавив. Мій улюблений [МІСТО] залишився там – десь далеко, звідки лунали ці вибухи (бережи себе, рідненький). Моя сім’я – у моєму рідному місті [МІСТО2], на яке, за словами тата, було завдано підступний удар. Моя краща подруга – у Києві, що був ціллю номер один для агресора. А ми з мамою тут, на маленькій станції, без жодного уявлення, що робити далі. Моє майбутнє ніби враз перестало існувати. У мене було лише теперішнє. Той невеличкий вокзал, страх та злість, яка бурлить у серці та донині. У [МІСТО2] ми доїхали на автобусі (щиро дякую місцевим водіям, які ризикнули у той неспокійний ранок виїхати не за маршрутом). По дорозі ми дзвонили усім близьким та рідним, щоб перевірити, чи з ними все добре, читали по можливості новини та молилися, хто як умів. Усередині кожного, хто був у тому автобусі, утворилася порожнеча. Ми всі тоді втратили частину себе. Але страшні картини війни на цьому не закінчилися. Коли ми їхали геть з тієї станції, мені стало легше від думки, що вибухи залишилися позаду. Я намагалася ігнорувати присутність на дорогах військової техніки (я бачила її вперше – і вона дійсно жахала мене), розуміючи, що жвавий рух того ранку був нормою. Треба було укріпити оборону, швидко реагувати. Військові виконували свою роботу. Я ж мріяла лише про одне: дістатися додому. Щось всередині мене боляче зламалося, коли на під’їзді до свого міста я побачила дим. Чорний і густий, він підіймався одразу з кількох точок, які назавжди ранами запеклися в рідній мені землі. Я знала, що там були люди… Були. Ком у горлі заважав мені дихати, але я не могла відвести погляду від вікна. 24 лютого 2022 року назавжди викарбувалося у моїй пам’яті. Вийшовши з автобуса, ми з мамою одразу направилися в супермаркет, де люди в паніці вже згрібали з полиць абсолютно все, що бачили. Я витратила свої гроші зі стипендії на найнеобхідніші харчові продукти, хоча мала б придбати за них щось до болю банальне і просте: новий светр, куртку, книги або квитки у кіно. Тоді мої потреби звузилися до найпростішого. До бажання вижити. Я хотіла, щоб то був сон. Хотіла прокинутися і зрозуміти, що ніякої війни ніколи не починалося. Але озброєні поліціянти на вулицях та запах диму від спалених паперів, що відчувався у повітрі, коли ми швиденько з повними пакетами бігли з мамою додому, повертали в реальність. Того дня ми зібрали тривожні валізи, всією сім’єю обговорили шлях до найближчого бомбосховища та цілий день не вимикали новини. Нестерпно страшно було слідкувати за тим, як російські війська наближалися до міста. Наше життя змінилися назавжди. Ми розуміли, що як раніше, вже ніколи не буде. І ця думка переслідує мене донині. Що якби війна не почалася?

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.