Testimony 1596

Testimony 1596

2023-07-19

The war caught me and my family by surprise. On the second day of the war, enemy equipment and enemy soldiers were in our village. We were forced to leave our native home, farm, and land and flee to the neighbouring village, or rather, the farm where we used to live. We lived there in our old hut with my brother, my father, my mother, and our elderly grandmother, but it was not peaceful in this village either. Daily enemy convoys aggravated the situation. Hundreds of units of enemy equipment, including tanks and self-propelled guns, passed through this village daily. When they drove past us, we all tried to sit quietly so that they wouldn't notice us. It happened that the convoys stopped in this village and spent the night, and then the next day, they left, and new ones entered. At that moment, when they were leaving, it was time to collect food products that they did not use in order to somehow eat because the food situation was quite difficult. After this you could find their dry rations closed, which could be eaten after heating. When we stood in a column in the village, soldiers came to our yard to fetch water; at that time, I tried to sit quietly so they wouldn't see me, and thank God, they didn't notice me. A little later, our Ukrainian soldiers came to the village and planted mines 200-300 meters from the village, on the road and in the field near the landing, where the Russian invaders went most often. They blew up on them very often, and one day after such an explosion, these bastards came to the village and started giving nightmares to the people who were in the village. Miraculously, they did not kill anyone, but a Russian soldier with a Buryat appearance took my new phone which I carefully hid. I gave him a broken, non-working phone, but he was not satisfied with it and demanded that I give him a working, normal phone. Otherwise, he would enter the house and shoot everyone there, so I had to give it to him. They wanted to know who laid the mines, but we didn't tell them anything, and they left. My brother and I packed our things and decided to go to the city of [CITY]. We walked for three hours, and then our soldiers met us and took us to a safe place. We stayed there until the de-occupation of our home.

Війна застала мене і нашу сім'ю зненацька, буквально на другий день війни у нас в селі була ворожа техніка і ворожі солдати. Ми вимушені були покинути свою рідну домівку, господарство, своє угіддя і втікати до сусіднього села, а точніше кажучи, хутора, де ми раніше проживали. Ми там проживали у своїй старій хатині, я, брат, батько, мати, і наша старесенька бабуся, однак і в цьому селищі не було спокійно, щоденні ворожі колони нагнітали ситуацію довкола. Кожного дня через це селище проїжджало сотні одиниць ворожої техніки, включаючи танки й САУ. Коли вони їхали повз нас, ми всі намагалися сидіти тихо, щоб вони нас не помітили, бувало таке що колони ставали в цьому селищі та ночували, а потім на наступний день вони виїжджали та заїжджали нові. І в цей момент коли вони виїжджали був час, щоб зібрати після них харчові продукти які вони не використали, щоб хоч якось поїсти, бо ситуація з їжею була доволі скрутна. Після них можна було знайти закриті їхні сухпайки, які розігрівши можна було поїсти. Коли вони стояли колоною в селищі то до нас у двір приходили солдати по воду, я в цей час намагався сидіти тихо, щоб вони мене не бачили, і дякувати Богу вони мене не помічали. Трошки згодом наші українські солдати приходили до села і ставили міни поблизу селища, метрів за 200-300 від села, на дорозі та у полі біля посадки, там де частіше за все російські загарбники їздили. Вони дуже часто на них підривалися, і одного разу після такого підриву до села приїхали ці виродки та почали кошмарити людей які були в селі, дивом вони нікого не вбили, у мене російський солдат, бурятської зовнішності забрав мого нового телефона, якого я ретельно ховав, я був віддав йому зламаний неробочий телефон, однак його це не задовольнило і він вимагав, щоб я йому дав робочий нормальний телефон, інакше він зайде в дім і всіх там розстріляє, це він так сказав, довелося віддати. Вони хотіли знати хто, ставить міни, ми їм нічого не сказали, і вони пішли. Я з братом зібрав речі, і ми вирішили піти до міста Ніжин, йшли довго, годин три, а потім нас зустріли наші солдати та відвезли нас до безпечного місця. Там ми та перебували до деокупації нашої домівки.

This document is licensed CC BY-NC-ND 4.0. This material may not be redistributed for commercial purposes and may not be altered; no derivatives are permitted. If you wish to redistribute this material, attribution must be given.